Володимир ЛИС: "Втеча в слово і допомогла зберегти душу"
Автор: Віктор ВЕРБИЧ №7(39) 8.04.2011 17:11 14 квітня 2011 року
На Волині живе цікава особистість, яка знає не лише секрети погоди та політики, а й таємницю людської душі. Звісно ж, йдеться про Володимира Лиса. З кожним новим романом талант цього письменника бере у полон нових читачів. А «Століття Якова», прозове полотно, в якому крізь призму буття столітнього поліщука-волинянина осягається доля України — яскравий здобуток українського письменства у ХХІ столітті. Сьогодні ж Володимир Лис, володар премії «Гранд-Коронація», відповідає на запитання «Української літературної газети».
«ПОТУЖНА ЖИТТЄВА СИЛА» «Століття Якова» – це сага душі поліщука-волинянина, квінтесенція епох (ХХ і початку ХХІ століть) крізь призму унікальної і водночас наче непомітної долі, це прозове полотно дивовижної мистецької потуги… Звісно ж, феномен народження «Століття Якова» залишиться нерозгаданим. Та навіть усвідомлюючи це, не можу не попросити розповісти про те, як писався цей твір, наскільки саме життя «виписало» образ головного персонажа, наскільки допомагав згоранський біографічний контекст. Можливо (я це зрозумів і під час презентації роману у київській книгарні «Є»), задум роману народився давно, неусвідомлено. Тому що намір показати людину на фоні двадцятого століття визрів зо три десятки років тому. 1981-го мій рідний дід Федір Іванович Кусько, як сьогодні, пам’ятаю – сидить на порозі літньої кухні вже в селі (всі вісім хуторів, у тому числі й його, де я народився і ріс, «з’їла» меліорація) і каже: «Володю, життя як один день, як година промчалося». А я думаю: Боже мій, він же пережив дві світові війни, каторжно працював на своєму хуторі, відвоювавши його і клаптик поля у поліського болота, пережив утрату дітей і раптом так каже. З точністю майже до навпаки до біблійної назви роману Чингіза Айтматова «І понад вік триває день». Але те афористичне, об’ємне мудре дідове зізнання стало першим поштовхом до написання роману. А другим – тоді, коли написав із десять оповідей чи нарисів про наших волинян, які служили у Війську Польському і першими зі зброєю зустріли німців у вересні 39-го. Більше десяти тисяч волинян у складі цього війська брали участь у бойових діях під час так званої вересневої війни. Я їхні долі (Андрія Тимощука з Гаразджі, Федора Лонюка з Бірок, одного мого односельця, прізвище якого поки що не називаю) згодом об’єднав в образі головного героя Якова Меха. Як і до певної міри – Дениса Іванухи з містечка Луків. Коли я 2008 року приїхав до цього чоловіка, йому йшов 102-й рік. Запитую у його дружини, на чотирнадцять літ молодшої бабці, де господар. А вона: «Послала у магазин по хліб і по помідори». Потім зустрічаємося – такий бадьорий дідок. Хоч перехворів туберкульозом, мав важке дитинство. Запитую, чи дотримувався він здорового способу життя. А чоловік розповідає, що 18 років був завгоспом у Луківському протитуберкульозному диспансері, його поважали, всі хотіли з ним випити. Я запитував самого себе: секрет довголіття у генах? Але ж, думаю, не це головне, а те, що люди, попри злигодні, вистояли. Я був на столітті вже згадуваного Федора Лонюка. Він перед тим ойкав : «Чи доживу, чи приїде син-відставник із Горького?» А перед тим, як мали зачитати вітального листа від президента, попросив ще нас залишитися, щоб «коли поїдуть гості, після винця, ще самогоночки випити».Така потужна життєва сила. Хоч на очах цього чоловіка, як і мого героя Якова Меха, кидали у доменну піч людей. А він вижив – дивовижна сила духу! Я заперечую тим, хто стверджує, ніби це «малі українці». Ні, це великі люди! Вони наче й не чинять нічого героїчного, але роблять те, що повинна робити справжня людина. Оре, сіє, косить, працює… Але головне, що він завжди турбується про свою родину. Він пам’ятає, він може вбити за зраду. Роблячи надзвичайно прості, здавалося б, речі, він завжди є справжнім… Коли я перечитав «Соборне послання апостола Якова», де є визначальне запитання із відповідддю: «Що таке життя наше? Пара, яка з’являється на хвильку, а потім зникає», то обрав для героя це біблійне ім’я. А ще коли відчув контраст із японського хоку («Чуєш, як грає цвіркун? Слухає небо крізь ніч серце комахи»), то зрозумів: це є камертон роману. Життя, незважаючи на прожиті сто років, здається однією хвилею. Цвіркуна слухає також Яків. Мені хотілося сказати, що життя водночас і швидкоплинне, і що воно — поєднання і простої реальності, й космосу. А наскільки це вдалося, судити читачеві.
«ПИСАТИ ТРЕБА ТАК, ЯК НА ДУШУ ЛЯЖЕ» Найприскіпливіший, найвибагливіший читач, який перебуває в ролі критика, вже вдячно і захоплено висловився про твій роман, який став явищем в українській літературі. До речі, як на мене, коли говорити про концептуальні стилістичні засади, які зріднюють «Століття Якова», то варто згадати й Григора Тютюнника (загалом національний колорит), й Габріеля Гарсіа Маркеса (специфіка світовідчуття, драма особистості – «Сто років самотності», «Осінь Патріарха»), Марію Матіос («Трояка ружа», в нинішньому варіанті – «Солодка Даруся»), й Харукі Муракамі («Кафка на пляжі»), й Степана Пушика («Страж-гора»)... Чи можна почути з перших уст, хто для українського письменника Володимира Лиса (з когорти літераторів) учитель, побратим-посестра? В Україні зараз дуже багато талановитих письменників. Я в принципі погоджуюся з Володимиром Даниленком, який сказав, що коли письменник не є публічною людиною, то ризикує залишитися невідомим. Хоч як парадоксально, в цю «пастку» потрапляє сам талановитий прозаїк (як на мене – передовсім новеліст) Володимир Даниленко, який, відкриваючи нові імена, сприяючи іншим як продюсер «Коронації», фактично сам залишається в тіні. У нього справді хороші оповідання, загалом – мала проза. Як і, зрештою, романи… Коли ж говорити про моє сприйняття літератури, то переворот відбувся 1968 чи 1967 року. До того читав Гончара і Стельмаха, де все так піднесено-пафосно, читав з «запоєм» всілякі партизанські мемуари. А тут раптом – повість Євгена Гуцала «Родинне вогнище», опублікована в журналі «Дніпро». Там героїня – проста сільська жінка, яка бореться за виживання, заготовляючи хмиз. Мені здавалося, що, з одного боку, бачу свою бабусю, земляків, а з другого – думав: Боже мій, не можна такого писати. Гончар, Стельмах – з феєричною мовою, з романтичним піднесенням – оце письменники! Мені, дев’ятикласнику, захотілося навіть написати листа протесту: не може бути такою література. Та вже фактично тоді я зрозумів: саме такою повинна бути справжня література. Тоді й зникло в мене бажання читати всілякі партизанські мемуари. Тоді почалося знайомство з Гоголем, Достоєвським… Я вважаю, що поряд із нашим найвидатнішим письменником Василем Стефаником – постать Романа Андріяшика. Навіть ще в сімдесяті роки я був вражений цим талантом: «Сад без листопаду», «Додому нема вороття», «Люди зі страху», «Полтва»… На превеликий жаль, недооцінена глибока психологічна проза. Взаємини героїв Андріяшика – настільки багатовимірне явище, що невластиве загалом для літератури. Протиріччя між особистим і суспільним, чисто людськими пориваннями і намаганням вирватися з фальшу. Для мене Роман Андріяшик – найглибший і найпсихологічніший. Поряд із Василем Стефаником, Віктором Петровим (Домонтовичем), Валерієм Шевчуком. Саме на творах цих письменників я вчився. Хоча, звичайно, зазнав впливу і Маркеса, й Хемінгуея, і Беккета. Перечитав усього Кафку. Врешті зрозумів: писати треба так, як на душу ляже. В літературі я старався не йти на жодні компроміси. Мені, наприклад, нецікаво творити несюжетну прозу. Хоч у нас виросло ціле покоління письменників, для якого найбільші вороги – сюжет, характер і психологія.
«…ЗАЛИШАЮЧИСЬ, У ТОЙ ЖЕ ЧАС, САМИМИ ПО СОБІ» Торкнувшись проблеми психології в творчості, хотілося б дізнатися, як вдається під одним дахом жити двом талановитим письмененикам – Надії Гуменюк і Володимирові Лису? Хто на кого впливає передовсім? Коли в Надії, яку знають, перш за все, як поетесу, авторку віршових і прозових полотен для дітей, в «Ярославому Валу» побачив світ роман, не було відчуття ревнощів чи заздрощів? Ми вже 38 років разом. З часу, коли нас познайомив Львівський університет. Творчість не заважає нашим взаєминам. Виростили двох дітей, маємо внуків. Кожен із нас, я вважаю, – своєрідна індивідуальність. Кожен пише по-своєму. Ми не написали жодного спільного рядка. Інша річ, що Надія є моїм першим читачем, а я – Надіїним. Іноді можемо щось підказати одне одному, про щось дискутувати. Але це – творчий процес… Я не знаю, хто на кого впливає. Напевне, впливаємо ми одне на одного, залишаючись, у той же час, самими по собі. Надія Гуменюк почала писати прозу без впливу Володимира Лиса, а Володимир Лис вірші… Я писав поезію. Підготував рукопис першої книги. Але мав мужність його спалити, бо зрозумів, що великим поетом я не буду. А просто так писати не хотілося. Тим більше, що тоді я захопився драматургією… Що ж до роману Надії Гуменюк «Білий вовк на Чорному шляху» – це не перша її прозова річ. Я вважаю, що дуже цікава її повість «Зустріч на Босому мосту», як і «Таємниця Княжої гори», що вийшла в тих же «Гранях- Т». Поруч з тим, що Надя – гарна поетеса (особливо в книгах «Однокрил», «Тайнопис тиші», «Голос папороті»), вона (як жартома називаю) – живий класик дитячої літератури. З поезії для дітей вона перейшла до прози, осмислюючи теми співжиття дітей і природи (тварин), спілкування у місті. Адже сучасне дитинство замкнене на комп’ютері, на всіляких іграх. У Надії народилося оповідання «Боні і підземна ріка». Коли це оповідання прочитав Іван Андрусяк, він сказав: це ж тема для цілої повісті. І вона прислухалася й написала повість «Зустріч на Босому мосту». А роман «Білий вовк на Чорному шляху» – цікавий експеримент, коли сучасний хлопець, школяр потрапляє в період козацької доби. І ще одне. Крізь призму історичної фантастики вона спробувала уявити, що було б, якби під Берестечком переміг Богдан Хмельницький, розбив поляків і пішов далі – на Замостя, на Варшаву. Саме згадуваними двома повістями та романом Надія Гуменюк заповнює нішу справжньої вагомої і, в той же час, пригодницької, сповненої гумору літератури для підлітків. Така література вкрай потрібна Україні, нашому молодому читачу. Так що я радію з Надіїних успіхів, з того, що триває наша співпраця. Правда, якщо Надя пише, користуючись комп’ютером, то я – від руки.
РЕКОНСТРУКЦІЯ ЧАСУ ТА ДОЛЯ МИТЦЯ Зазвичай митець дуже суворо розплачується за талант, нерідко в іпостасі (ролі) жертв найближчі люди? Чи не так? Зрештою, цієї проблематики не оминає твій роман «Графиня», який побачив світ у видавництві «Твердиня». Хіба це дивно, що за талант треба платити? Якщо моя Надія – талановита в усьому (і готуючи смачні страви, й господарюючи), то я – людина замкнена, гуманітарій, який поза літературою, в принципі, нічого не може робити. Пишу прозу, журналістські матеріали. А більше працювати ніде не можу.
Як Валерій Шевчук, який на дачі хіба що може бути в собі або писати? Але я – сільська людина. Мусив у дитинстві і город полоти, й корову пасти. Та єдина сільська робота, яку люблю, – косити й згрібати сіно. Після читання Стельмаха дивувався: які ж черстві у нас люди, не помічають квітів, краси. Коли хто нарве який букет, сміються. Щоб придбати «к’яти», їхали в Любомль і купували паперові. Вони вважалися справжніми, найкращими. Коли я читав Віктора Астаф’єва («Последний поклон»), то дивувався: і в нього, в Сибіру, в далекому Красноярському краї, люди теж, виявляється, не помічали тієї краси, не сприймали справжніх квітів, а любили штучні. Де Сибір, а де Волинь… А він ніби писав про наше село, про відчуття моїх земляків. Протиріччя між тим, що в тебе у душі, і «мерзопакостной жизнью», як говорив російський класик, розв’язує свого роду психотерапія душі, якою є література.
Література – як храм, де мусиш бути справжнім, з Богом. Хоча Ліна Костенко узагальнювала: нема епохи для поетів (митців). Проводячи паралель із «Графинею», де дійство вершиться в містечку Густий Луг (так і напрошується Устилуг), хотілося б почути твою думку, наскільки політичний, соціальний клімат, моральна атмосфера в тому чи іншому місті, селищі, селі вбивчі, фатальні, сприятливі для митця. У мене є роман «Суддя» (у версії видавництва «Факт» – «І прибуде суддя»). Там дія відбувається в містечку Стара Вишня… Колись я побував у Старій Вижві, де на той час було три бари. Місцеві авторитети, як ритуал, щовечора обходили ті три бари в центрі селища. Влаштовували пиятики, змагання (навіть зі стріляниною). Тоді виростало питання, наскільки після цього може одна людина судити іншу. Коли професійні судді прочитали, то сказали: написано ніби про них. Хоча я абсолютно фантазував. Так само й «Графиня». Мене цікавила реконструкція часу. А друге – доля митця в атмосфері маленького провінційного містечка, навіть не районного центру. Художника не сприймає навіть його учениця, бо він – вчитель малювання. Гординя таланту. Дівчина ревнує до творчості. Хоча й відчуває, розуміє: вчитель вищий за неї духовно, морально, адже він – справжній художник. Навіть кохаючи, намагається у певний спосіб його принизити. Та всі її проблеми, зрештою, починаються від того, що Платон один-єдиний раз у житті сфальшивив, пишучи портрет графині. І саме цей портрет потягнув за собою цілий ланцюг подій.
Як і в «Портреті Доріана Грея», як у «Шагреневій шкірі»… І ця кавалькада подій поступово, поступово призводила до розладу свідомості. І Люби, й Платона. Адже у ланцюжку життя і творчості одна фальшива ланка «тягне» за собою лавину. Це для мене цікаво (як і поєднання різних часів крізь призму однієї долі), тому про це я писав. Один з редакторів навіть пропонував поставити «зірочки», відокремити один фрагмент від іншого, бо незрозуміло, де вісімнадцяте, де кінець двадцятого століття. А я ж саме хотів показати, як переплітається час, як він, по суті, залишається одним і тим же, й іншим. А з іншого боку, коли людина не відчуває часу, то вона приречена, перебуває в якомусь вакуумі, фальшивому світі, який призводить до моральної трагедії… Мені, напевне, тому й вдалося стати письменником, що зумів і душу зберегти, й пропускати світ крізь неї. «МАРНОСЛАВСТВО У МЕНЕ – НА НУЛЮ» Але ж ти не ховаєшся в самотність, не щадиш себе, сумлінно працюючи в редакції газети. Як письменнику Володимирові Лису, який водночас перебуває «на журналістському інформаційному конвеєрі», вдалося не стати, даруй, зациклено-зазомбованим обивателем, зберегти свій світ, своє «Я», що відтак талановито виявляється в художньому слові? Дехто з колег навіть каже: от якби ти працював тільки в журналістиці, ти б більше зробив. Але вони не розуміють природи творчості, по-перше, а по-друге – природи Володимира Лиса. Коли у мене піднесення, натхнення, то пишу і журналістські матеріали, й літературні. Коли ж у мене депресія, то, вибачайте, ні того, ні того. Жодного рядка як письменник я не написав на роботі. Для цього в мені інший час – ранки, вечори, відпустка. І ще маю такий захист – постійно продумую свої майбутні твори.
Вони вже в тобі пишуться? …А тоді я вже сідаю за стіл і записую. Вважаю, що ота, можливо, втеча в слово і допомогла зберегти душу. Можу погодитися з Павлом Загребельним, який казав, що робота в газеті навчила мене люто ненавидіти штампи. Та, з іншого боку, якщо взяти до уваги мої газетні матеріали, в яких розповідається про людські долі (тих, хто був виселений, про вояків УПА і Війська Польського), мої «невигадані історії», то їхній стиль мало відрізняється від стилю літературних творів… Найцікавіше мені передавати порухи людської душі. Чи це в дев’ятнадцятому, чи ще раніше, чи в двадцятому, чи на початку двадцять першого століття. Як людина це сприймала, як рефлексувала, як намагалася втекти від цього світу, хоч це неможливо (як в «Острові Сильвестра»).
Вище ми вже торкалися питання імен-орієнтирів. Однак не так і багато «чительників» (дозволю скористатися сполонізованим терміном Валерія Шевчука) відають, що Володимир Лис – духовний батько тих прозаїків, які можуть вершити літературну погоду в Україні. Назову принайні одне ім’я – Олександр Клименко, від нового роману якого в захопленні Михайло Слабошпицький. Тож кілька слів – і про нього, й про інших з числа тих, хто має честь називатися учнем, переходячи відтак в іпостась побратима, посестри? Не знаю, чи можу називати Сашу Клименка своїм учнем. Коли почитав його «Супрафон» (збірник оповідань і повість), мене вразило вміння так пластично писати прозу, поєднуючи слово й музику. А ще – щирість, яка зворушує і, в той же час, обеззброює. Здається, це інший світ, який існує тільки в голові Клименка, але куди тобі хочеться аж дорости. Коли ж прочитав «Коростишівського Платонова», переконався: це крок уперед. Цікава, розкішна мова – по-перше. А по-друге – філософія пошуку людиною свого, співзвучного в інших людях. Тут уміло поєднані різні прийоми – постмодерністські, сюрреалістичні… У творі присутні і Хемінгуей, і Платонов, і Квітка Цісик… Усе це, на перший погляд, ніби наївно. Але жодного разу не відчуваєш якоїсь навмисності. Після «Коростишівського Платонова» про Олександра Клименка можна говорити як про майстра. Добре, що такі письменники мають луцьку прописку. Що ж до тих прозаїків, які мені близькі, то серед них – Євген Пашковський, Олександр Жовна, Степан Процюк, Кость Москалець, Броніслав Грищук, належно не вшанований Ярослав Павлюк. З молодих – Ксенія Харченко, Таня Малярчук.
Що своїми книгами хоче сказати сучасникам і прийдешнім поколінням Володимир Лис? Наскільки у цьому сприяє (заважає) справедливе вшанування його таланту (зокрема – й «Гранд-Коронація», фактична перемога відразу ж у всіх «Коронаціях слова»)? Хочу передати своє бачення цього світу, людини, яка страждає і хоче бути щасливою. Але якщо вона мисляча, то це неможливо. Це протиріччя відчуваю гостро і намагаюся все це передати: людина намагається бути інакшою, але не здатна такою стати за своєю суттю. Коли запитувати людину, чого вона не така, все одно, що запитувати в берези, чому вона не дуб… Людина, серце якої прагне осягнути цей світ і бореться з самим собою, – про це намагаюся писати. Література за умов, коли людина, сприймаючи світ таким, яким він є, і, в той же час, прагнучи досягти гармонійності в самій собі, здійснює оту психотерапію. Я просто пишу. До відзначень, нагород не докладаю жодних зусиль. Марнославство у мене – на нулю. Якщо письменник має прихильників, читачів, якщо хтось реагує на його слово – це найкраща премія.
Із біографічної довідки Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани Любомльського району на Волині. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Зараз – редактор відділу газети «Волинь-нова». Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Пише прозу, публіцистику, драматургію. Вистави за його п’єсами йшли на сценах українських театрів. Окремою книгою (повість «Там, за порогом») дебютував 1989 року, чотири роки до того перемігши в республіканському конкурсі на найкращий твір про молодь. Автор романів «Айстри на зрубі», «І прибуде суддя», «Камінь посеред саду», «Маска», «Острів Сильвестра», «Продавець долі», «Романа», «Графиня», «Століття Якова». Побачили світ книги «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі, Енн Бронте», «Господар нашого двору» (п’єса), «Таємна кухня погоди» (книга народного синоптика). Триразовий лавреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», володар Гран-прі цього конкурсу за роман «Острів Сильвестра» (2008) та Гранд-коронації за роман «Століття Якова» (2010). Переможець Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс (п’єса «Полювання на брата», 2007, перша премія). Лавреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2007). Людина року Волинського краю у номінації «Професіонал року» (2004), кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2009).
