Музей "Історія школи"

Костянтин Ріттель-Кобилянський: «Колодяжне – це і є справжня Україна»

sasha-str — Sat, 31 Aug 2013 07:23:11 GMT

Костянтин Ріттель-Кобилянський: «Колодяжне – це і є справжня Україна»

Він співає у найвідоміших театрах світу, а його баритону аплодує найвибагливіша публіка. У Європі його визнали найкращим виконавцем партії тореадора Ескамільйо в опері Бізе «Кармен». До того ж він – єдиний українець, удостоєний премії Європейського фонду культури.

Зірку оперної сцени і правнука Ольги Кобилянської – Костянтина Ріттеля-Кобилянського – ми зустріли в Колодяжному, на урочистостях із нагоди 100-річчя від дня смерті Лесі Українки. У вітальні «білого» Лесиного будиночку в той день знаменитий гість виконував вокальні твори на музику Штрауса та Рахманінова. Разом із віршами Гейне гості слухали і покладену на ноти поезію Лесі Українки. Оперний баритон співака в Колодяжному звучав під акомпанемент Лесиного роялю, на якому грала солістка Національного будинку органної та камерної музики, народна артистка України Наталія Свириденко.

– Як народилась ідея такого проекту? – цікавимось у Костянтина Ріттеля-Кобилянського одразу після завершення «Мистецької години».

– Для мене це не проект, а подія, – відповідає співак, дбайливо добираючи слова українською. – Я дуже вдячний, що запросили. І для мене велика радість бути сьогодні тут, у Колодяжному. Бо я вважаю, що для того, аби зрозуміти митця, треба обов’язково побувати там, де він творив. Ось за цим роялем колись сиділа й Леся Українка. І велика подяка та низький уклін тим людям, які зберегли цей інструмент до наших днів. Бо насправді вони – великі альтруїсти та справжні патріоти. Подумайте тільки: 1949 рік, післявоєнна епоха, заснування музею. Тоді, мабуть, були тисячі інших проблем... Але рояль зберегли. А згодом, уже в наші дні, вдихнули в інструмент друге життя. Так сталося, що до реставрації старовинного рояля Косачів безпосередньо причетна моя родичка – народна артистка України, професор і експерт-музикознавець Наталія Свириденко. Тому виступати тут для нас обох – велика честь. І взагалі, коли перебуваєш у Колодяжному, то починаєш розуміти, що саме це і є справжня Україна. Вона – у маленьких містах і селах. Бо саме там – справжня духовність.

Костянтин зізнається, що 17 років спілкування з російськомовною діаспорою в Німеччині таки даються взнаки. Співак називає українську мову рідною, хоча набагато вільніше спілкується англійською, італійською, іспанською, французькою та німецькою, не кажучи вже про російську. У його акторській кар’єрі – безліч виступів на кращих оперних сценах Європи та Америки. Та він щоразу з особливим трепетом їде в Україну, коли його запрошують. І не збирається міняти свій український паспорт.

– Я – класичний приклад «людини світу». Але чудово почуваюсь повсюди з українським паспортом. І не збираюсь його полишати. Бо мені важко уявити, що я колись прийду на Байкове кладовище, де спочивають мої рідні, уже як громадянин іншої країни. Я ніколи не буду німцем чи китайцем. Я завжди залишусь українцем. Бо коли я приїжджаю до Львова, то відчуваю, що вдома. Тут працювали мої батьки – Cвiтлана Кобилянська та Олександр Рiттель, їх і досі пам’ятають. Мама грала багато головних ролей у театрі імені М. Заньковецької. Не можна забувати, яка земля тебе народила і до якої нації ти належиш…

Костянтин зовні не схожий на оперного співака. Скоріше навпаки – такий собі «попсовий» типаж, зовні чимось схожий на Кіркорова. Носить сережку у вусі, стильно одягається. Проте, спілкуючись з ним, розумієш, що це людина з величезним багажем знань та життєвим досвідом. Об’їздив увесь світ, бачив багато міст, країн, людей… На пропозицію розповісти про себе, ввічливо відсилає нас до Інтернету (мовляв, кому це цікаво?). А сам із захопленням розповідає про тих, з ким довелося працювати, про дорогих та близьких його серцю людей:

– Якось 2001 року, коли я навчався в аспірантурі, до мого професора прийшов факс про те, що Фонд культури при Європарламенті просить прислати рекомендацію на «баритона з України». Вочевидь, вони десь почули мій спів. Лауреатами цього Фонду в різні роки були Вацлав Гавел, Пласідо Домінго, Хосе Карерас, Мстислав Ростропович, Пітер Устінов… і я – тоді ще ніхто. Номінантів представляв Сер Пітер Устінов. Найцікавіше, що після нагородження я забув забрати свій диплом – вийшов на сцену, заспівав і пішов. Для мене було честю співати для людей, яких раніше бачив тільки по телевізору. Наприклад, на бенкеті ми познайомилися з королевою Іспанії: жодної охорони, ми спілкувалися з нею, як давні приятелі.

Потім до мене підійшов Устінов (він тоді ще пересувався з паличкою), і ми з ним розмовляли хвилин сорок. І раптом я зрозумів, що, можливо, більше ніколи його не побачу. Але водночас було і таке відчуття, ніби ми знайомі все життя. Я йому про це сказав, а у відповідь почув таке: «Це тому, що ми з вами – люди з однієї ніші». А вже через деякий час мені зателефонувала його дружина із пропозицією приїхати до них додому, у Швейцарію. Я багато чому в нього навчився. З першого дня роботи він примусив мене перейти на «ти». Це досить традиційно на Заходi, коли люди починають спiльно працювати. В Устінова виникла ідея зробити таку собі композицію: листування Рахманінова з Горовцем, Купріним, деякими політиками, зі Сталіним (хоча той йому ніколи не відписував), долучивши фортепіаннi сюїти для двох роялів та романси для голосу з фортепiано. І ми почали працювати. Я навіть кілька разів ночував у його домі. Там море книг, музичних платiвок, але немає безумства антикваріату та розкошi. Вийшла така собі постановка із текстiв спогадiв із восьми сюїт для двох роялів та з 12 романсів Рахманінова, які я заспівав. Прем’єра відбулася в Цюріху, потім було ще кілька вистав – в Концерт-хаусі у Фрайнбурзі…

Взагалі, я не люблю митців, які за життя несуть себе на небеса. Знаєте, коли читаю про Моцарта чи Россіні, то розумію, що це були нормальні люди: любили жінок, поїсти... Просто паралельно вони були геніями. Я назавжди запам’ятав слова народного артиста СРСР Володимира Васильєва, який сказав мені: «Завжди пам’ятай: до нас були видатні виконавці. І після нас вони будуть. А ми – лише частина процесу». А я ще точно знаю, що є великі виконавці й за мого життя. Тому спокійно ставлюсь до всіляких нагород та титулів. Знаю одне: треба виходити на сцену та співати. Ось це найважливіше. А найцінніша нагорода – оплески глядачів та любов публіки. Це неможливо купити. У мене немає «зіркової хвороби», і я ще здатний до самоіронії. А це головне. Бо коли артист не відчуває іронії – це означає, що настав час замовляти «дошки». Сміялись над собою, наприклад, геніальний Ростропович чи той же Пітер Устінов. Взагалі, мені таланить у житті на друзів та приятелів. А ще пощастило з Батьківщиною. Бо знову повертаюсь до Колодяжного: коли такий музей бачиш у Києві – це одне. А коли тут, у поліській глибинці, то це зовсім інше. І спасибі усім, хто так трепетно береже пам’ять про Косачів та Лесю Українку впродовж десятиліть, допомагає музею. І спасибі за те, що запросили мене сюди. Всім добра, здоров’я і Божого благословення!

Ігор ЧАЙКА,
Ковельський район
Джерело: http://slovovolyni.com/ukr/polissja/9491/

ВОЛОДИМИР ЛИС: «НАЙЦІКАВІШЕ МЕНІ ПЕРЕДАВАТИ ПОРУХИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ»

sasha-str — Mon, 29 Apr 2013 18:30:39 GMT

ВОЛОДИМИР ЛИС: «НАЙЦІКАВІШЕ МЕНІ ПЕРЕДАВАТИ ПОРУХИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ»

На Волині живе цікава особистість, яка знає не лише секрети погоди та політики, а й таємницю людської душі. Звісно ж, ідеться про Володимира Лиса. З кожним новим романом талант цього письменника бере у полон нових читачів. А «Століття Якова», прозове полотно, у якому крізь призму буття столітнього поліщука-волинянина осягається доля України, — яскравий здобуток українського письменства у XXI столітті.

— Що своїми книгами хоче сказати сучасникам і прийдешнім поколінням Володимир Лис? Наскільки у цьому сприяє чи заважає справедливе вшанування його таланту?
— Хочу передати своє бачення цього світу, людини, яка страждає і хоче бути щасливою. Але якщо вона мисляча, то це неможливо. Це протиріччя відчуваю гостро і намагаюся все це передати: людина прагне бути інакшою, але не здатна такою стати за своєю суттю. Запитувати в неї, чого вона не така, — це все одно, що запитувати в берези, чому вона не дуб... Людина, серце якої прагне осягнути цей світ і бореться із самим собою, — про це намагаюся писати. Я просто пишу. До відзначень, нагород не докладаю жодних зусиль, вони почали приходити ніби самі по собі. Марнославство у мене — на нулю. Якщо письменник має прихильників, читачів, якщо хтось реагує на його слово — це найкраща премія.
— Як вдається під одним дахом жити двом талановитим письменникам — Надії Гуменюк і Володимирові Лису? Хто на кого впливає передовсім? Коли в Надії, яку знають насамперед як поетесу, авторку збірок віршів для дорослих і дітей, прозових творів для дітей, у «Ярославому Валу» побачив світ роман, не було відчуття ревнощів або заздрощів?
— Ми вже 40 років разом. Із часу, коли нас познайомив Львівський університет. Творчість не заважає нашим взаєминам. Виростили двох дітей, маємо внуків. Кожен із нас, я вважаю, — своєрідна індивідуальність. Кожен пише по-своєму. Ми не написали жодного спільного рядка. Інша річ, що Надя є моїм першим читачем, а я — її. Іноді можемо щось підказати одне одному, про щось дискутувати. Але це — творчий процес... Я не знаю, хто на кого впливає. Напевне, впливаємо ми одне на одного, залишаючись, у той же час, самими по собі.
— Надія Гуменюк почала писати прозу без впливу Володимира Лиса, а Володимир Лис — вірші...
— Я писав поезію. Підготував рукопис першої книжки. Але мав мужність його спалити, бо зрозумів, що великим поетом не буду. А просто так писати не хотілося. Тим більше, що тоді я захопився драматургією... Що ж до роману Надії Гуменюк «Білий вовк на Чорному шляху» — це не перша її прозова річ. Я вважаю, що дуже цікава її повість «Зустріч на Босому мосту», як і «Таємниця Княжої гори», що вийшла в тих же «Гранях-Т». А недавно з'явився роман «Янгол у сірому» у видавництві «Богдан» — глибока і філософська річ. Поряд із тим, що Надя гарна поетеса, вона (як жартома називаю) — живий класик дитячої літератури.
— Ви не ховаєтеся в самотність, не щадите себе, сумлінно працюючи в редакції газети. Як письменнику Володимирові Лису, який водночас перебуває «на журналістському інформаційному конвеєрі», вдалося не стати, даруйте, зациклено-зазомбованим обивателем, зберегти свій світ, своє «Я», що відтак талановито виявляється в художньому слові?
— Дехто з колег навіть каже: от якби ти працював тільки в журналістиці, ти би більше зробив. Але вони не розуміють природи творчості, по-перше, а по-друге — природи Володимира Лиса. Коли у мене піднесення, натхнення, то пишу і журналістські матеріали, й літературні. Коли ж у мене депресія, то, вибачайте, ні того, ні того. Жодного рядка як письменник я не написав на роботі. Для цього у мене інший час: ранки, вечори, відпустка. І ще маю такий захист: постійно продумую свої майбутні твори.
— Вони вже у Вас пишуться?
— ...А тоді я вже сідаю за стіл і записую. Вважаю, що ота, можливо, втеча у слово і допомогла зберегти душу. Можу погодитися з Павлом За-гребельним, який казав, що робота в газеті навчила мене люто ненавидіти штампи. Та, з іншого боку, якщо взяти до уваги мої газетні матеріали, у яких розповідається про людські долі (тих, хто були виселені, про вояків УПА і Війська Польського), Мої «невигадані історії», то їхній стиль мало відрізняється від стилю літературних творів... Найцікавіше мені передавати порухи людської душі. Як людина це сприймала, як рефлексувала, як намагалася втекти від цього світу, хоча це неможливо. Останні за часом виходу романи
— «Іван і Чорна пантера», «Щоденники Ієрихар». У першому герой — сільський дивак, поліщук Іван, який хоче заманити у маленьке поліське село Кукурічки американську супермодель Таумі Ремпбелл, а в другому
— проста сільська вчителька Світлана Ігорівна виявляється... інопланетянкою Як бачите, експерименти зі словом і сюжетами продовжуються.

Джерело: "Твій вибір"/№16(370)/18-24 квітня 2013р.

Втеча в слово і допомогла зберегти душу...

sasha-str — Mon, 22 Apr 2013 19:46:26 GMT

Володимир ЛИС: "Втеча в слово і допомогла зберегти душу"

Автор: Віктор ВЕРБИЧ
№7(39) 8.04.2011
17:11 14 квітня 2011 року

На Волині живе цікава особистість, яка знає не лише секрети погоди та політики, а й таємницю людської душі. Звісно ж, йдеться про Володимира Лиса. З кожним новим романом талант цього письменника бере у полон нових читачів. А «Століття Якова», прозове полотно, в якому крізь призму буття столітнього поліщука-волинянина осягається доля України — яскравий здобуток українського письменства у ХХІ столітті.
Сьогодні ж Володимир Лис, володар премії «Гранд-Коронація», відповідає на запитання «Української літературної газети».

«ПОТУЖНА ЖИТТЄВА СИЛА»
«Століття Якова» – це сага душі поліщука-волинянина,   квінтесенція епох (ХХ і початку ХХІ століть) крізь призму унікальної і водночас наче непомітної долі, це прозове полотно дивовижної мистецької потуги…
Звісно ж, феномен народження «Століття Якова» залишиться нерозгаданим. Та навіть усвідомлюючи це, не можу не попросити розповісти про те, як писався цей твір, наскільки саме життя «виписало» образ головного персонажа, наскільки допомагав згоранський біографічний контекст.
Можливо (я це зрозумів і під час презентації роману у київській книгарні «Є»), задум роману народився давно, неусвідомлено. Тому що намір показати людину на фоні двадцятого століття визрів зо три десятки років тому. 1981-го мій рідний дід Федір Іванович Кусько, як сьогодні, пам’ятаю –   сидить на порозі літньої кухні вже в селі (всі вісім хуторів, у тому числі й його, де я народився і ріс, «з’їла» меліорація) і каже: «Володю, життя як один день, як година промчалося». А я думаю: Боже мій, він же пережив дві світові війни, каторжно працював на своєму хуторі, відвоювавши його і клаптик поля у поліського болота, пережив утрату дітей і раптом так каже.
З точністю майже до навпаки до біблійної назви роману Чингіза Айтматова «І понад вік триває день».
Але те афористичне, об’ємне мудре дідове зізнання стало першим поштовхом до написання роману. А другим – тоді, коли написав із десять оповідей чи нарисів про наших волинян, які служили у Війську Польському і першими зі зброєю зустріли німців у вересні 39-го. Більше десяти тисяч волинян у складі цього війська брали участь у бойових діях під час так званої вересневої війни. Я їхні долі (Андрія Тимощука з Гаразджі, Федора Лонюка з Бірок, одного мого односельця, прізвище якого поки що не називаю) згодом об’єднав в образі головного героя Якова Меха. Як і до певної міри – Дениса Іванухи з містечка Луків. Коли я 2008 року приїхав до цього чоловіка, йому йшов 102-й рік. Запитую у його дружини, на чотирнадцять літ молодшої бабці, де господар. А вона: «Послала у магазин по хліб і по помідори». Потім зустрічаємося – такий бадьорий дідок. Хоч перехворів туберкульозом, мав важке дитинство. Запитую, чи дотримувався він здорового способу життя. А чоловік розповідає, що 18 років був завгоспом у Луківському протитуберкульозному диспансері, його поважали, всі хотіли з ним випити.
Я запитував самого себе: секрет довголіття у генах? Але ж, думаю, не це головне, а те, що люди, попри злигодні, вистояли. Я був на столітті вже згадуваного Федора Лонюка. Він перед тим ойкав : «Чи доживу, чи приїде син-відставник із Горького?» А перед тим, як мали зачитати вітального листа від президента, попросив ще нас залишитися, щоб «коли поїдуть гості, після винця, ще самогоночки випити».Така потужна життєва сила. Хоч на очах цього чоловіка, як і мого героя Якова Меха, кидали у доменну піч людей. А він вижив – дивовижна сила духу! Я заперечую тим, хто стверджує, ніби це «малі українці». Ні, це великі люди! Вони наче й не чинять нічого героїчного, але роблять те, що повинна робити справжня людина. Оре, сіє, косить, працює… Але головне, що він завжди турбується про свою родину. Він пам’ятає, він може вбити за зраду. Роблячи надзвичайно прості, здавалося б, речі, він завжди є справжнім… Коли я перечитав «Соборне послання апостола Якова», де є визначальне запитання із відповідддю: «Що таке життя наше? Пара, яка з’являється на хвильку, а потім зникає», то обрав для героя це біблійне ім’я.   А ще коли відчув контраст із японського хоку («Чуєш, як грає цвіркун? Слухає небо крізь ніч серце комахи»), то зрозумів: це є камертон роману. Життя, незважаючи на прожиті сто років, здається однією хвилею. Цвіркуна слухає також Яків. Мені хотілося сказати, що життя водночас і швидкоплинне, і що воно — поєднання і простої реальності, й космосу. А наскільки це вдалося, судити читачеві.

«ПИСАТИ ТРЕБА ТАК, ЯК НА ДУШУ ЛЯЖЕ»
Найприскіпливіший, найвибагливіший читач, який перебуває в ролі критика, вже вдячно і захоплено висловився про твій роман, який став явищем в українській літературі. До речі, як на мене, коли говорити про концептуальні стилістичні засади, які зріднюють «Століття Якова», то варто згадати й Григора Тютюнника (загалом національний колорит), й Габріеля Гарсіа Маркеса (специфіка світовідчуття, драма особистості – «Сто років самотності», «Осінь Патріарха»), Марію Матіос («Трояка ружа», в нинішньому варіанті – «Солодка Даруся»), й Харукі Муракамі («Кафка на пляжі»), й Степана Пушика («Страж-гора»)... Чи можна почути з перших уст, хто для українського письменника Володимира Лиса (з когорти літераторів) учитель, побратим-посестра?
В Україні зараз дуже багато талановитих письменників. Я в принципі погоджуюся з Володимиром Даниленком, який сказав, що коли письменник не є публічною людиною, то ризикує залишитися невідомим.
Хоч як парадоксально, в цю «пастку» потрапляє сам талановитий прозаїк (як на мене – передовсім новеліст) Володимир Даниленко, який, відкриваючи нові імена, сприяючи іншим як продюсер «Коронації», фактично сам залишається в тіні.
У нього справді хороші оповідання, загалом – мала проза. Як і, зрештою, романи… Коли ж говорити про моє сприйняття літератури, то переворот відбувся 1968 чи 1967 року. До того читав Гончара і Стельмаха, де все так піднесено-пафосно, читав з «запоєм» всілякі партизанські мемуари. А тут раптом – повість Євгена Гуцала «Родинне вогнище», опублікована в журналі «Дніпро». Там героїня – проста сільська жінка, яка бореться за виживання, заготовляючи хмиз. Мені здавалося, що, з одного боку, бачу свою бабусю, земляків, а з другого – думав: Боже мій, не можна такого писати. Гончар, Стельмах – з феєричною мовою, з романтичним піднесенням – оце письменники! Мені, дев’ятикласнику, захотілося навіть написати листа протесту: не може бути такою література.
Та вже фактично тоді я зрозумів: саме такою повинна бути справжня література. Тоді й зникло в мене бажання читати всілякі партизанські мемуари. Тоді почалося знайомство з Гоголем, Достоєвським…
Я вважаю, що поряд із нашим найвидатнішим письменником Василем Стефаником – постать Романа Андріяшика. Навіть ще в сімдесяті роки я був вражений цим талантом: «Сад без листопаду», «Додому нема вороття», «Люди зі страху», «Полтва»… На превеликий жаль, недооцінена глибока психологічна проза. Взаємини героїв Андріяшика – настільки багатовимірне явище, що невластиве загалом для літератури. Протиріччя між особистим і суспільним, чисто людськими пориваннями і намаганням вирватися з фальшу. Для мене Роман Андріяшик – найглибший і найпсихологічніший. Поряд із Василем Стефаником, Віктором Петровим (Домонтовичем), Валерієм Шевчуком. Саме на творах цих письменників я вчився. Хоча, звичайно, зазнав впливу і Маркеса, й Хемінгуея, і Беккета. Перечитав усього Кафку. Врешті зрозумів: писати треба так, як на душу ляже. В літературі я старався не йти на жодні компроміси. Мені, наприклад, нецікаво творити несюжетну прозу. Хоч у нас виросло ціле покоління письменників, для якого найбільші вороги – сюжет, характер і психологія.

«…ЗАЛИШАЮЧИСЬ, У ТОЙ ЖЕ ЧАС, САМИМИ ПО СОБІ»
Торкнувшись проблеми психології в творчості, хотілося б дізнатися, як вдається під одним дахом жити двом талановитим письмененикам – Надії Гуменюк і Володимирові Лису? Хто на кого впливає передовсім? Коли в Надії, яку знають, перш за все, як поетесу, авторку віршових і прозових полотен для дітей, в «Ярославому Валу» побачив світ роман, не було відчуття ревнощів чи заздрощів?
Ми вже 38 років разом. З часу, коли нас познайомив Львівський університет. Творчість не заважає нашим взаєминам. Виростили двох дітей, маємо внуків. Кожен із нас, я вважаю, – своєрідна індивідуальність. Кожен пише по-своєму. Ми не написали жодного спільного рядка. Інша річ, що Надія є моїм першим читачем, а я – Надіїним. Іноді можемо щось підказати одне одному, про щось дискутувати. Але це – творчий процес… Я не знаю, хто на кого впливає. Напевне, впливаємо ми одне на одного, залишаючись, у той же час, самими по собі.
Надія Гуменюк почала писати прозу без впливу Володимира Лиса, а Володимир Лис вірші…
Я писав поезію. Підготував рукопис першої книги. Але мав мужність його спалити, бо зрозумів, що великим поетом я не буду. А просто так писати не хотілося. Тим більше, що тоді я захопився драматургією… Що ж до роману Надії Гуменюк «Білий вовк на Чорному шляху» – це не перша її прозова річ. Я вважаю, що дуже цікава її повість «Зустріч на Босому мосту», як і «Таємниця Княжої гори», що вийшла в тих же «Гранях- Т». Поруч з тим, що Надя – гарна поетеса (особливо в книгах «Однокрил», «Тайнопис тиші», «Голос папороті»), вона (як жартома називаю) – живий класик дитячої літератури. З поезії для дітей вона перейшла до прози, осмислюючи теми співжиття дітей і природи (тварин), спілкування у місті. Адже сучасне дитинство замкнене на комп’ютері, на всіляких іграх. У Надії народилося оповідання «Боні і підземна ріка». Коли це оповідання прочитав Іван Андрусяк, він сказав: це ж тема для цілої повісті. І вона прислухалася й написала повість «Зустріч на Босому мосту». А роман «Білий вовк на Чорному шляху» – цікавий експеримент, коли сучасний хлопець, школяр потрапляє в період козацької доби. І ще одне. Крізь призму історичної фантастики вона спробувала уявити, що було б, якби під Берестечком переміг Богдан Хмельницький, розбив поляків і пішов далі – на Замостя, на Варшаву. Саме згадуваними двома повістями та романом Надія Гуменюк заповнює нішу справжньої вагомої і, в той же час, пригодницької, сповненої гумору літератури для підлітків. Така література вкрай потрібна Україні, нашому молодому читачу. Так що я радію з Надіїних успіхів, з того, що триває наша співпраця. Правда, якщо Надя пише, користуючись комп’ютером, то я – від руки.

РЕКОНСТРУКЦІЯ ЧАСУ ТА ДОЛЯ МИТЦЯ
Зазвичай митець дуже суворо розплачується за талант, нерідко в іпостасі (ролі) жертв найближчі люди? Чи не так? Зрештою, цієї проблематики не оминає твій роман «Графиня», який побачив світ у видавництві «Твердиня».
Хіба це дивно, що за талант треба платити? Якщо моя Надія – талановита в усьому (і готуючи смачні страви, й господарюючи), то я – людина замкнена, гуманітарій, який поза літературою, в принципі, нічого не може робити. Пишу прозу, журналістські матеріали. А більше працювати ніде не можу.

Як Валерій Шевчук, який на дачі хіба що може бути в собі або писати?
Але я – сільська людина. Мусив у дитинстві і город полоти, й корову пасти. Та єдина сільська робота, яку люблю, – косити й згрібати сіно. Після читання Стельмаха дивувався: які ж черстві у нас люди, не помічають квітів, краси. Коли хто нарве який букет, сміються. Щоб придбати «к’яти», їхали в Любомль і купували паперові. Вони вважалися справжніми, найкращими. Коли я читав Віктора Астаф’єва («Последний поклон»), то дивувався: і в нього, в Сибіру, в далекому Красноярському краї, люди теж, виявляється, не помічали тієї краси, не сприймали справжніх квітів, а любили штучні. Де Сибір, а де Волинь… А він ніби писав про наше село, про відчуття моїх земляків. Протиріччя між тим, що в тебе у душі, і «мерзопакостной жизнью», як говорив російський класик, розв’язує свого роду психотерапія душі, якою є література.

Література – як храм, де мусиш бути справжнім, з Богом. Хоча Ліна Костенко узагальнювала: нема епохи для поетів (митців). Проводячи паралель із «Графинею», де дійство вершиться в містечку Густий Луг (так і напрошується Устилуг), хотілося б почути твою думку, наскільки політичний, соціальний клімат, моральна атмосфера в тому чи іншому місті, селищі, селі   вбивчі, фатальні, сприятливі для митця.
У мене є роман «Суддя» (у версії видавництва «Факт» – «І прибуде суддя»). Там дія відбувається в містечку Стара Вишня… Колись я побував у Старій Вижві, де на той час було три бари. Місцеві авторитети, як ритуал, щовечора обходили ті три бари в центрі селища. Влаштовували пиятики, змагання (навіть зі стріляниною). Тоді виростало питання, наскільки після цього може одна людина судити іншу. Коли професійні судді прочитали, то сказали: написано ніби про них. Хоча я абсолютно фантазував. Так само й «Графиня». Мене цікавила реконструкція часу. А друге – доля митця в атмосфері маленького провінційного містечка, навіть не районного центру. Художника не сприймає навіть його учениця, бо він – вчитель малювання. Гординя   таланту. Дівчина ревнує до творчості. Хоча й відчуває, розуміє: вчитель вищий за неї духовно, морально, адже він – справжній художник. Навіть кохаючи, намагається у певний спосіб його принизити. Та всі її проблеми, зрештою, починаються від того, що Платон один-єдиний раз у житті сфальшивив, пишучи портрет графині. І саме цей портрет потягнув за собою цілий ланцюг подій.

Як і в «Портреті Доріана Грея», як у «Шагреневій шкірі»…
І ця кавалькада подій поступово, поступово призводила до розладу свідомості. І Люби, й Платона. Адже у ланцюжку життя і творчості одна фальшива ланка «тягне» за собою   лавину. Це для мене цікаво (як і поєднання різних часів крізь призму однієї долі), тому про це я писав. Один з редакторів навіть пропонував поставити «зірочки», відокремити один фрагмент від іншого, бо незрозуміло, де вісімнадцяте, де кінець двадцятого століття. А я ж саме хотів показати, як переплітається час, як він, по суті, залишається одним і тим же, й іншим. А з іншого боку, коли людина не відчуває часу, то вона приречена, перебуває в якомусь вакуумі, фальшивому світі, який призводить до моральної трагедії… Мені, напевне, тому й вдалося стати письменником, що зумів і душу зберегти, й пропускати світ крізь неї.

«МАРНОСЛАВСТВО У МЕНЕ – НА НУЛЮ»
Але ж ти не ховаєшся в самотність, не щадиш себе, сумлінно працюючи в редакції газети. Як   письменнику Володимирові Лису, який водночас перебуває «на журналістському інформаційному конвеєрі», вдалося не стати, даруй, зациклено-зазомбованим обивателем, зберегти свій світ, своє «Я», що відтак талановито виявляється в художньому слові?
Дехто з колег навіть каже: от якби ти працював тільки в журналістиці, ти б більше зробив. Але вони не розуміють природи творчості, по-перше, а по-друге – природи Володимира Лиса. Коли у мене піднесення, натхнення, то пишу і журналістські матеріали, й літературні. Коли ж у мене депресія, то, вибачайте, ні того, ні того. Жодного рядка як письменник я не написав на роботі. Для цього в мені інший час – ранки, вечори, відпустка. І ще маю такий захист – постійно продумую свої майбутні твори.

Вони вже в тобі пишуться?
…А тоді я вже сідаю за стіл і записую. Вважаю, що ота, можливо, втеча в слово і допомогла зберегти душу. Можу погодитися з Павлом Загребельним, який казав, що робота в газеті навчила мене люто ненавидіти штампи. Та, з іншого боку, якщо взяти до уваги мої газетні матеріали, в яких розповідається про людські долі (тих, хто був виселений, про вояків УПА і Війська Польського), мої «невигадані історії», то їхній стиль мало відрізняється від стилю літературних творів… Найцікавіше мені передавати порухи людської душі. Чи це в дев’ятнадцятому, чи ще раніше, чи в двадцятому, чи на початку двадцять першого століття. Як людина це сприймала, як рефлексувала, як намагалася втекти від цього світу, хоч це неможливо (як в «Острові Сильвестра»).

Вище ми вже торкалися питання імен-орієнтирів. Однак не так і багато «чительників» (дозволю скористатися сполонізованим терміном Валерія Шевчука) відають, що Володимир Лис – духовний батько тих прозаїків, які можуть вершити літературну погоду в Україні. Назову принайні одне ім’я – Олександр Клименко, від нового роману якого в захопленні Михайло Слабошпицький. Тож кілька слів – і про нього, й про інших з числа тих, хто має честь називатися учнем, переходячи відтак в іпостась побратима, посестри?
Не знаю, чи можу називати Сашу Клименка своїм учнем. Коли почитав його «Супрафон» (збірник оповідань і повість), мене вразило вміння так пластично писати прозу, поєднуючи слово й музику. А ще – щирість, яка зворушує і, в той же час, обеззброює. Здається, це інший світ, який існує тільки в голові Клименка, але куди тобі хочеться аж дорости. Коли ж прочитав «Коростишівського Платонова», переконався: це крок уперед. Цікава, розкішна мова – по-перше. А по-друге – філософія пошуку людиною свого, співзвучного в інших людях. Тут уміло поєднані різні прийоми – постмодерністські, сюрреалістичні… У творі присутні і Хемінгуей, і Платонов, і Квітка Цісик… Усе це, на перший погляд, ніби наївно. Але жодного разу не відчуваєш якоїсь навмисності. Після «Коростишівського Платонова» про Олександра Клименка можна говорити як про майстра. Добре, що такі письменники мають луцьку прописку.
Що ж до тих прозаїків, які мені близькі, то серед них – Євген Пашковський, Олександр Жовна, Степан Процюк, Кость Москалець, Броніслав Грищук, належно не вшанований Ярослав Павлюк. З молодих – Ксенія Харченко, Таня Малярчук.

Що своїми книгами хоче сказати сучасникам і прийдешнім поколінням Володимир Лис? Наскільки у цьому сприяє (заважає) справедливе вшанування його таланту (зокрема – й «Гранд-Коронація», фактична перемога відразу ж у всіх «Коронаціях слова»)?
Хочу передати своє бачення цього світу, людини, яка страждає і хоче бути щасливою. Але якщо вона мисляча, то це неможливо. Це протиріччя відчуваю гостро і намагаюся все це передати: людина намагається бути інакшою, але не здатна такою стати за своєю суттю. Коли запитувати людину, чого вона не така, все одно, що запитувати в берези, чому вона не дуб… Людина, серце якої прагне осягнути цей світ і бореться з самим собою, – про це намагаюся писати. Література за умов, коли людина, сприймаючи світ таким, яким він є, і, в той же час, прагнучи досягти гармонійності в самій собі, здійснює оту психотерапію.
Я просто пишу. До відзначень, нагород не докладаю жодних зусиль. Марнославство у мене – на нулю. Якщо письменник має прихильників, читачів, якщо хтось реагує на його слово – це найкраща премія.

Із біографічної довідки
Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани Любомльського району на Волині. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Зараз – редактор відділу газети «Волинь-нова».
Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Пише прозу, публіцистику, драматургію. Вистави за його п’єсами йшли на сценах українських театрів. Окремою книгою (повість «Там, за порогом») дебютував 1989 року, чотири роки до того перемігши в республіканському конкурсі на найкращий твір про молодь.    Автор романів «Айстри на зрубі», «І прибуде суддя», «Камінь посеред саду», «Маска», «Острів Сильвестра», «Продавець долі», «Романа», «Графиня», «Століття Якова». Побачили світ книги «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі, Енн Бронте», «Господар нашого двору» (п’єса), «Таємна кухня погоди» (книга народного синоптика).
Триразовий лавреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», володар Гран-прі цього конкурсу за роман «Острів Сильвестра» (2008) та   Гранд-коронації за роман «Століття Якова» (2010). Переможець Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс (п’єса «Полювання на брата», 2007, перша премія). Лавреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2007). Людина року Волинського краю у номінації «Професіонал року» (2004), кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2009).

Джерело: http://www.litgazeta.com.ua/node/1796

Агатангел Юхимович Кримський

sasha-str — Wed, 09 Jan 2013 19:41:11 GMT

Агатангел Юхимович Кримський

15 січня виповнюється 141 рік від дня народження Агатангела Кримського, українського історика, славіста і сходознавця, письменника та перекладача, одного з фундаторів першої української Академії наук.
Народився у місті Володимирі-Волинському (тепер Волинська область) 15 січня 1871 року у родині вчителя історії та географії Кримського Юхима Степановича. Походив з татарського роду. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку Київської губернії (тепер Черкащина). У трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище, де Агатангел провчився п'ять років 1876–1881. Після навчання у протогімназії в Острозі (1881–1884) та Другій київській гімназії (1884–1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Ґалаґана 1885–1889. У ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. Всього він знав шістдесят мов[1]. У колегії заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі.
У 1889–1892 — навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. Основними дисциплінами науковця були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і турецька мова та література. З 1892–1896 Кримський пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий науковець склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі слов'янської філології у Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої історії у професора В. Гер'є.
Після закінчення Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу.
За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків.
У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії.
З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови.
У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.
У 1918–1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», з 8 серпня 1925 — головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства, створеного при ВУАН. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918–1928 роках. 12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Кримському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.
З 1929 року його почали переслідувати, позбавляти посад. У 1930-тих роках Кримський був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20 липня 1941 Кримського було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). 25 січня 1942 року вчений помер у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7.
Реабілітований у 1957 році.
А.Кримський брав активну участь в українському національному житті кінця XIX ст., вів переписку з відомими діячами української культури — О. Огоновським, Б. Грінченком, І. Франком та ін. У цей період своєї діяльності Кримський вів наукову полеміку з О. Соболевським, який пропагував гіпотезу М. Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ.
Творча спадщина
А. Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу:
    «Історія мусульманства», 1904-12;
    «Історія арабів і арабської літератури», 1911-12;
    «Історія Персії та її письменства», 1923;
    «Історія Туреччини та її письменства», 4 тт., 1924-27);
    «Перський театр, звідки він узявся та як розвивався», 1925).
Окремі історико-літературні монографії Кримського присвячені «Хамасі» Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П.Алеппському.
У 2007–2010 роках Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського здійснено перевидання рідкісних сходознавчих праць А. Ю. Кримського «Вибрані сходознавчі праці в п'яти томах»: Т. I. Арабістика. (2007) Т. II. Тюркологія. (2007) Т. ІІІ. Тюркологія.(2010) Т. ІV. Іраністика.(2008) Т. V. Іраністика.(2010)
Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. Кримський — автор праць:
    «Українська граматика» (2 тт., 1907-08),
    «Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим)
    «Звенигородщина. Шевченкова батьківщин з погляду етнографічного та діалектологічного»
    Редактор першого тому «Академічного словника» (1924).
Агатангел Юхимович Кримський вважається одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки.
Як письменник Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом — «Андрій Лаговський» (1905, повністю опублікований в 1972).
Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів.
Перші переклади, переспіви й оригінальні твори друкував в часописах «Зоря», «Правда», «Народ», «Зеркало», «Буковина».
Ім'я Кримського міститься у затвердженому XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу. Інститут сходознавства НАН України носить ім'я Агатангела Кримського.

"В'ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили"

sasha-str — Wed, 09 Jan 2013 19:26:26 GMT

"В'ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили"

Офiцiйна влада не помiтила ювiлею одного з найяскравiших українських полiтикiв.

Прикро. Дуже прикро.
Адже 24 грудня В'ячеславовi Чорноволу виповнилося б 75 рокiв.

У 1999 роцi його зрадили найближчi друзi. Сьогоднi його забули вшанувати.

Але, може, це й на краще. Бо вiн не став бронзою. Вiн залишився таким, яким запам'ятали його люди -- бунтiвником, що перевернув країну, збудив її з комунiстичного сну, хотiв для неї добра та щастя.

Вiн не вмiв торгувати принципами, не йшов на компромiс iз совiстю. Через це здобув величезну популярнiсть. Але й водночас пережив страшну трагедiю - зраду найближчих соратникiв.

...У 1998 роцi вiн привiв до парламенту команду iз 48 однодумцiв. I щиро вiрив, що зможе покластися на них за будь-яких обставин. Але вже за кiлька мiсяцiв 30 найближчих соратникiв зреклися його.

"Ви - дiдусь-iдеалiст, ваш час давно минув, а нам треба заробляти!" - зверхньо кричали у вiчi 60-рiчному Чорноволу "молодi й енергiйнi" побратими. "Самою полiтикою нинi не прогодуєшся, треба домовлятися з владою", - додавали старшi, на котрих звик покладатися i котрим вiрив. Спiльними зусиллями вони вiдсторонили свого лiдера вiд керування Рухом, бiля витокiв якого вiн стояв.

То були найчорнiшi днi у життi В'ячеслава Максимовича, бо удару в спину завдали не вороги, а найближчi люди. А за мiсяць автiвка, у якiй Чорновiл повертався iз зустрiчей, врiзалась у КамАЗ, що невiдомо звiдки виїхав на трасу...

Соратник В'ячеслава Максимовича Ярослав Кендзьор i син Тарас Чорновiл дiляться спогадами про тi часи.

- Ви пам'ятаєте момент зради, коли однопартiйцi висловили недовiру своєму лiдеру?

Я. Кендзьор: - Так, це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовiру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракцiї Руху. Називав поiменно вершителiв цього акта -- чiтко, голосно, повiльно. Було видно, що вiн дiстає неймовiрну насолоду вiд приниження людини, якiй ранiше i слова поперек боявся сказати.

"Червона" частина депутатiв, аплодуючи, стояла i вигукувала в бiльшовицькому екстазi: "Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!" А вiн сидiв, не опускаючи голови, i дивився просто у вiчi Черняковi. Менi здавалося, ще трохи, i комунiсти закричать: "Розiп'яти його!" У мене, власне, i було таке вiдчуття, нiби людину розпинають, мов останнього злочинця.

- Для В'ячеслава Максимовича це було несподiванкою чи вiн очiкував удару?

Т. Чорновiл: - Нi, не чекав. Знав, що проти нього визвiрилась когорта полiтикiв, проте суперечки всерединi партiї вважав робочими моментами i думав, що знайдемо компромiс. Не сумнiваюся, що цим публiчним катуванням мого батька свiдомо намагались довести до iнфаркту, знаючи, що вiн вже мав два ранiше. З ним i справдi стався серцевий напад, довелося лягти до лiкарнi.

На щастя, все обiйшлося. Скоро вiн повернувся сповненим сили i рiшучостi. Щоправда, цiлком сивим -- за одну нiч волосся срiбним зробилося... Але не втрачав оптимiзму, бо зберiг команду з 18-ти чоловiк. Почав їздити в регiони з виступами, адже збирався формувати iншу власну полiтичну силу. I вже тодi його довелося
знищити фiзично.

- Хто з найбiльш вiдомих полiтикiв пiдписався пiд тим листом?

Я. Кендзьор: - Тридцять однопартiйцiв iз 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, "примазавшись" до його iменi, - той же Юрiй Костенко, В'ячеслав Кириленко. Вiдомi Iван Драч, Дмитро Павличко, якi, по сутi, й не були справжнiми "рухiвцями". А ще Iгор Юхновський, Роман Зварич,
Iван Заєць, Iгор Тарасюк... Найболiснiше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довiряєш.

Т. Чорновiл: - Мушу зауважити, що на старих побратимiв вiн якраз i не мiг покластися. Розумiєте, ота зрада 1999 року не була випадковою. Вона проросла здавна i має довгу iсторiю. Наприклад, добре пам'ятаю подiї 1988 року, засiдання об'єднаного з'їзду нацiонально-визвольного руху. Тодi до Львова приїхали грузинськi, естонськi демократи i похвалилися, що вже мають свої партiї. Батько запально вигукнув: "А ми теж її створюємо!" Руху як такого тодi ще не було, лише Українська Гельсiнська спiлка. Та й ситуацiя в Українi далеко не та була, що у Грузiї чи Естонiї. Так-от, коли гостi пiшли, батько мав страшенний конфлiкт з Михайлом Горинем. "Ти що мелеш, нас усiх повбивають!" - кричав йому той.

Пригадайте також президентськi вибори, коли Чорновiл посiв друге мiсце, поступившись Леонiдовi Кравчуку зовсiм невеликою кiлькiстю голосiв. Я тодi працював радником у його командi i вiдстежував, що кажуть про нього в пресi. Мене вразило, що Левко Лук'яненко, Лариса Скорик, Iгор Юхновський запекло критикували Чорновола, проте жодного поганого слова не сказали на адресу комунiста Кравчука.

А чого варта iстерика Iгоря Юхновського у 1992 роцi, коли Чорновiл вимагав провести перевибори до парламенту... У демократiв тодi були всi шанси отримати 300 мiсць у парламентi. Але Iгор Рафаїлович тодi емоцiйно й неоднозначно заявив, що розiрве всi стосунки з Рухом, якщо ми на таке пiдемо. Ось чому, пояснiть? Невже лише з тiєї причини, що iнiцiатива пiшла вiд Чорновола, а не вiд нього? Батько тодi такий розгублений був. "Що я не так зробив?" - постiйно повторював цю фразу. Ночами не спав, все сидiв на краєчку лiжка й у вiкно дивився.

Справдi, для мене й досi загадка, чому в найвiдповiдальнiшi моменти, коли В'ячеслав Чорновiл майже доходив до своєї мети, йому завдавали удару найближчi люди. Що це - людська заздрiсть, страх? Не знаю... Дуже поважаю i Юхновського, i Лук'яненка, i Горинiв - це чеснi люди, вони дуже багато зробили для України, i я не поливаю їх брудом. Але факт залишається фактом: з моїм батьком їм часто було не по дорозi.

Зважте, на той час були двi реальнi сили: комунiсти i демократи. I в момент, коли всi сили потрiбно було кинути на об'єднання, консолiдацiю, враз загострювалися розбiжностi, виникали чвари. Довгi роки я намагаюся зрозумiти, чому так вiдбувалось, яких помилок припускався Чорновiл. Але не можу знайти пояснення цiй ситуацiї.

- Повернiмося до подiй 1999 року. За офiцiйним оголошенням, однопартiйцiв-розкольникiв не влаштовував авторитарний стиль керiвництва Чорновола. А що було за кулiсами?

Я. Кендзьор: - В'ячеслав не був диктатором. Нiколи! А те, що безкомпромiсним i принциповим у важливих питаннях, - чиста правда. Комусь це, може, не подобалось. Але, в принципi, бiльшiсть розкольникiв спокусилися на грошi. У нас був з'їзд наприкiнцi 1998 року. I от хтось iз партiйних побратимiв викрикує йому: "Чому однi керiвники фракцiй i очiльники партiй вiдчиняють дверi президента Кучми ногою i добиваються вiд нього лiцензiй на ведення бiзнесу, рiзних пiльг? У наш меркантильний час лише полiтикою ситий не будеш!"

В'ячеслав Максимович емоцiйно пояснює: "Для чого ми сюди прийшли, друзi? Торгувати Україною? Схаменiться, це врештi-решт непорядно!" I тодi з когорти "костенкiвцiв" лунає: "Що з нього взяти... старий дiдуган! Невже ви не розумiєте, що ваш час давно минув разом з примарними iлюзiями!" В'ячеслав Максимович зблiд,
опустився на стiлець i сказав: "За що ж ви мене так? Навiть наглядачi у тюрмах мали до мене бiльше поваги..."

Т. Чорновiл: - Пригадую, як чубились мiж собою Лавринович i Червонiй, бо мали рiзнi бiзнесовi iнтереси в урядi. Однак, коли мова заходила про Чорновола, якими ж дружними вони робились i як запекло лаяли його в один голос -- просто дивне порозумiння! А буквально за мiсяць до цього "вироку тридцятки" до Чорновола пiдiйшов Iван Заєць i так здалеку почав: "От я вже багато рокiв у полiтицi, а що маю з того? Не будь впертим, ти ж розумiєш, що партiї грошi потрiбнi, та й нам про хлiб треба думати..." Батько вiдповiв, що на хлiб йому вистачає. А потiм Заєць опинився серед тих розкольникiв, чого батько вiд нього нiяк не чекав. I дуже скоро нардеп вже їздив не на стареньких "Жигулях", а на новенькому джипi.

Взагалi, Чорноволу багато чого закидали. Наприклад, Костенко на одному з останнiх з'їздiв дорiкнув, що вiн шукає зближення з владою i "бiгає" до Кучми. У той же час Юрiй Костенко i його прихильники "годувалися" вiд соцiального фонду, яким керував Волков, а фiнансовими питаннями займався Вiктор Ющенко. А фактично цей фонд пiдпорядковувався виборчому штабу Леонiда Кучми. Власне, Ющенко давав розпорядження своїм заступникам у НБУ вичавлювати грошi з комерцiйних банкiв.

- Тобто розкол Руху, зрада Чорновола соратниками - все це, за вашими словами, вiдбулося на грошi Кучми i за участю Ющенка?

Т. Чорновiл: - Саме так. За кiлька мiсяцiв до розколу в кабiнетi Ющенка вiдбулась нарада: що робити з Чорноволом? Тому що з Ющенка тодi активно робили лiдера всiх нацiонал-демократiв, лише Чорновiл сказав, що вiн його нiколи не пiдтримає. А до Чорновола люди прислухались, йому вiрили!

Знаєте, чому в 2004 роцi я пiшов до Януковича? Не тому, що вважав його гiдним кандидатом, але принаймнi на його обличчi прочитувалось, хто вiн такий. А з Ющенка робили iкону, i мене це обурювало, бо я знав справжню цiну цiй людинi. I сенс боротися проти Ющенка в мене був.

- Пане Ярославе, свого часу ви метафорично назвали розкол у Русi "ефектом отруєння совiстi газотрейдерами". Чому?

Я. Кендзьор: - На той час за право торгувати газом боролися НАК "Нафтогаз України" на чолi з Iгорем Бакаєм i група спонсорiв Руху на чолi з Олегом Iщенком, який представляв "Олгаз". Чорновiл пiдтримав "Нафтогаз" - державну структуру. I тi спонсори зробили ставку на Костенка. Як бачимо, не помилились.

Т. Чорновiл: - Я дуже добре пам'ятаю, як пан Iщенко бiгав по Верховнiй Радi й голосно кричав: "Вiн топить тих, хто його годує! Я дам мiльйон зелених тим, хто прибере Чорновола!" Прикро, але "рухiвцi", котрi самi батьковi про це розповiдали, тепер цього "не пам'ятають". А Iщенко заявив слiдчим, що Чорновiл сам усе вигадав. Доказiв нема...

- Вiд тих подiй минуло чимало часу. Ви обговорювали пiзнiше цю ситуацiю з людьми, якi пiшли проти Чорновола?

Т. Чорновiл: - Як правило, усi уникають розмов: i Драч, i Павличко... Юрiй Костенко лише раз менi сказав: "А якi проблеми? У мене були свої погляди, у Чорновола - iншi. Ми не зiйшлися, i я нiчого поганого не зробив". Бiльше ми до цiєї розмови не повертались.

Знаєте, колись батько менi розповiдав, як у мордовському таборi голодував 120 днiв, аби домогтися в СРСР статусу полiтв'язня. Наглядачi, що приносили йому їжу, вмовляли не нищити здоров'я i берегти сили. А тi, хто сидiв з ним за тiєю ж статтею, влаштували скандал: "Дай спокiйно термiн вiдбути i не каламуть воду. Тобi що, бiльше вiд усiх треба? Думаєш, ти особливий?!"

Я. Кендзьор: -- А от я вважаю, що В'ячеслав Максимович i справдi особливим був. На початку нашого знайомства вiн менi якось сказав: "Я не жалiю, що 15 рокiв життя провiв за гратами. Але шкода менi, що надто розкривався перед людьми, котрi потiм моєю вiдвертiстю i довiрою користувались. Я так i не навчився розрiзняти, з ким можна бути щирим до кiнця, а перед ким треба схитрувати. Та й хитрувати не вмiю... I вже, напевне, нiколи не навчусь". У цьому й полягала, мабуть, велич Чорновола як полiтика. I трагедiя людини, що не вмiла торгувати совiстю i вiрила в поряднiсть кожного, хто поруч.

Iрина ЛЬВОВА
Джерело: http://expres.ua/main/2012/12/29/79627

Василя Стуса радянська система вбивала довго і витончено

sasha-str — Wed, 09 Jan 2013 19:21:30 GMT

Василя Стуса радянська система вбивала довго і витончено

Ім’я Василя Стуса стало відоме лише в роки незалежності, коли почали друкуватися його поетичні твори. А при совєтах його знали лише ті, хто намагався протистояти рабській системі. Тепер уже Василя Стуса, якому 6 січня могло б виповнитися 75 років, знають не лише як дисидента, а й цікавого, талановитого поета, якого радянська система згноїла у своїх концтаборах.
Певний час життя цього поета-бунтаря проходило по усталеному для тих часів режимі. І якби не його спротив радянській системі, то не виключено, що Стус міг прожити ще довго, досягнувши успіхів на літературній ниві. Народився він 6 січня 1938 року на Вінниччині у селянській сім’ї. Дитинство і юність пройшли на Донбасі – його родина переїхала туди у пошуках кращого життя. Школу закінчив зі срібною медаллю, історико-філологічний факультет Донецького педінституту – із червоним дипломом. Відслуживши в радянській армії, викладав українську мову та літературу у школі, працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Друкувався у журналі «Дніпро». Навчаючись в аспірантурі, пише велику літературознавчу працю про трагедію таланту визначного українського поета Павла Тичини – «Феномен доби». Вже цією роботою він зарекомендував себе «неблагонадійним», бо пізніше ця праця фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса як вагомий «доказ» антирадянської пропаганди.
У ті непрості часи той, хто не зміг пристосуватися до системи, фактично підписував сам собі вирок. У вересні 1965 року після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбувся відомий виступ у кінотеатрі «Україна» з приводу арештів серед української інтелігенції. За участь у цій антирежимній акції Стус втратив можливість друкуватися, його відрахували з аспірантури, а прізвище з’явилося в особливому списку КДБ. Найгірше те, що йому було важко влаштуватись на роботу, навіть кочегаром. Затим слідували арешти. Після першого, у січні 1972 року, поет отримав п’ять років таборів і три роки поселення. Через вісім місяців після звільнення, у травні 1980 року, відбувся другий арешт, – дали уже 10 років таборів особливого режиму і п’ять поселення, як для небезпечного рецидивіста. Адвокатом на судовому процесі Василя Стуса був відомий нині прокучмівський політик Віктор Медведчук. Можна уявити суто символічну роль адвоката у ті часи, тим більше, такого вишколеного кар’єриста.
Читаючи щоденник Стуса, стає зрозумілим, що він свідомо вибрав свою долю і не збирався здаватися, знаючи, який кінець його чекає. Він з піднесенням сприйняв спротив поляків: «У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Як шкода, що Україна не готова брати уроки у польського вчителя». А про свій народ писав: «Українців пресують передусім. Ця тюрма – антиукраїнська за призначенням. Отже, загроза українського бунту для влади дуже страшна».
Доведений до краю, Василь Стус зрікся радянського громадянства наприкінці 1978 року. «Заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідности, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить, бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся». Але ніхто його із Союзу не випустив.
При слабкому здоров’ї вирватися живим з неволі було неможливо. Режим це знав, а тому й виголосив 1980 року смертоносний вирок – 15 років тюрми! І 4 вересня 1985 року в 36-му концтаборі на Уралі у 47 років Василь Стус помер. Помер «не природною смертю, а внаслідок повільного, садистичного вбивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань» писали до дня його кончини в роки незалежності. І з цим не можна не погодитися.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2013/01/05/chytayuchy-schodennyk-stusa-staje-zrozumilym-scho-vin-svidomo-vybrav-svoyu-dolyu-i-ne-zbyravsya-zdavatysya-znayuchy-yakyj-kinets-joho-chekaje-vin-z-pidnesennyam-spryjnyav-sprotyv-polyakiv-u-tota/

Бруно Шульц – знаний і незнаний

sasha-str — Sun, 30 Sep 2012 12:12:15 GMT

Бруно Шульц – знаний і незнаний

Бруно Шульц – польський письменник і графік першої половини ХХ ст., єврей за походженням, який народився і все своє коротке життя провів у Дрогобичі, всього кілька разів ненадовго покидаючи рідне місто. Європейська критика ставить літературну творчість Шульца в один ряд з творчістю Франца Кафки та Марселя Пруста, а його графічні роботи бачить внутрішньо спорідненими з роботами Станіслава Ігнація Віткевича та Альфреда Кубіна.
На право називати Шульца "своїм" національним митцем сьогодні претендують різні народи і культури, які на початку минулого століття населяли його рідне місто.
Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі, який на той час був тихим провінційним містечком Австро-Угорської імперії. Він був наймолодшим з дітей Якуба Шульца, власника крамниці тканин, і Гендель-Генрієтти Кухмаркер, яка походила з родини дрогобицьких торгівців лісом. В родині Шульців було ще двоє дітей — Ізидор та Ганя.
Полонізована єврейська родина Шульців вважалася на той час досить заможною. Якуб Шульц мав двоповерховий будинок у центрі міста на Ринку, де на першому поверсі була крамниця, а на другому жила родина. Допитливість і спостережливість малого Бруно жадібно вбирала щоденну дрогобицьку дійсність: крамниця, постійно заклопотаний батько серед сувоїв тканин, покупці, занурена в матеріальні проблеми сім‘ї матір. Усі ці реалії в поєднанні з неймовірним розмахом художньої уяви пізніше виллються у творчість - спочатку пластичну, а згодом літературну.
Дитинство стало для майбутнього мистця невичерпним джерелом натхнення. "Мистецтво, яке мені найближче — це вміння повертатися в минуле, у дитинство. Коли б була можливість спрямувати час у зворотний бік, якоюсь прихованою стежкою потрапити в дитинство, знову пережити його повноту і всеоб'ємність — це стало б надбанням "геніальної, месіанської доби", яку обіцяють і якою клянуться всі міфології світу" — зізнавався Бруно Шульц, який виріс у багатомовному середовищі: в родині — польська й німецька мови, а на вулиці ще й українська та їдиш…
З 1902 року Шульц навчався у Дрогобицькій реальній гімназії імені цісаря Франца Йосифа. Уже в гімназії він вирізнявся здібностями у навчанні, талантом до малювання, а також скованістю в поведінці і ніяковінням серед ровесників. Дослідники творчості Шульца припускають, що саме серед переживань та вражень з дитинства слід шукати витоки його комплексу меншовартості, наростаючого відчуття самотності. Це пов'язано з подіями в місті, які кардинально змінили не тільки життя родини Шульців, але й усіх його мешканців. Йдеться про нафтовий бум в околицях Борислава і Дрогобича.
Винайдення двигуна внутрішнього згоряння спричинило появу і популярність автомобілів, які споживали пальне. Підприємливі дрогобицькі багатії, переважно євреї, моментально відреагували на це будівництвом нафтопереробних заводів. Місто різко почало розбудовуватися, з'явилися цілі вулиці, забудовані вишуканими плациками та віллами, а також кінотеатри, численні ресторани, крамниці, будинки розпусти.
Населення Дрогобича значно збільшилося за рахунок заробітчан мало не з усієї підавстрійської Галичини. Юний Бруно Шульц болісно сприймав такий різкий наступ цивілізації на його тихе старосвітське місто. Ще більшої невпевненості додало банкрутство батькової справи, позаяк старий Якуб Шульц все частіше хворів і не міг витримати конкуренції в місті.
Однак усі ці події не завадили Бруно Шульцові в 1910 році отримати атестат з найкращими оцінками і приміткою:"Рекомендувати до навчання в університеті". За порадою родини він здає вступні іспити не на малярство, а на архітектурний відділ Львівської політехніки.
На той час Львів, на противагу Дрогобичу, був галицькою столицею, "маленьким Віднем", перехрестям польської, єврейської та української культури, де життя вирувало рікою.
Протягом року Шульц намагався влитися в це русло, однак це вдавалося важко, та й саме навчання не принесло йому бажаного задоволення. Упавши в депресію, з хворими легенями і серцем Шульц повернувся до Дрогобича, а навчання у політехніці відновив аж через два роки, якраз перед початком війни.
З вибухом Першої світової війни сім'я Шульців, щоб перечекати злі часи, виїхала до Відня. Ці кілька місяців мали величезний вплив на творчість майбутнього письменника. Йому вдалося записатися на курс лекцій у Віденській політехніці та відвідувати Віденську академію художніх мистецтв.
Наступний, 1915 рік, для Бруно Шульца був роком втрат. Повернувшись до Дрогобича, сім'я застала лише руїни родинного дому, який згорів у перші місяці війни, а у червні 1915 року після тривалих недуг помер його батько.
Розпад Австро-Угорської монархії та здобуття Польщею незалежності внесли свої корективи у долю Шульца та його міста. Тепер, коли вся політична і творча еліта була спрямована у бік Варшави, галицький Дрогобич фактично залишився на периферії нової держави, віддалений від центру політичного і культурного життя.
У цей час Шульц активно займався самоосвітою та багато малював. Читав праці Шопенгауера, Ніцше, Фрейда, Юнга, зацікавився поезією Гетте, Рільке, Лесьмяна. Це все згодом знайшло відображення у його літературній творчості, адже тексти Бруно Шульца переповнені образами і мотивами не тільки європейської літератури, а й асоціаціями з найрізноманітніших галузей культури, фізики, математики, філософії, біології, географії, астрономії.
Щоб заробити на проживання, з вересня 1924 року Шульц влаштувався вчителем праці і малювання в Дрогобицькій гімназії імені короля Владислава Ягелли, але для цього він повинен ще здати додаткові екзамени, щоб отримати диплом про закінчення вищої школи. Його учні пригадують, що Шульц часто розповідав їм на уроках незвичайні казки про фантастичних химерних істот.
Історії ці майже ніхто не розумів, але всі уважно слухали і спостерігали за тим, як в такі моменти змінювалися обличчя і постава вчителя. В гімназії учитель Шульц відзначався добротою і поблажливістю, "трохи дивак, але свій Юзько", як казали хлопці.
Він відразу помічав здібних до малювання і приділяв їм більше уваги, а тим, у кого не було такого хисту, без претензій ставив оцінки, розуміючи, що такий талант дається не кожному.
В цей час Шульц сам багато малював на замовлення, щоб покращити матеріальне становище збіднілої родини. Однак ці роботи, як пишуть дослідники його творчості, не відзначаються високою художністю. Натомість цінними є графічні роботи Шульца, основними елементами яких є графіка і карикатура.
Графіка Шульца виконана методом cliсhe-verre – на покрите чорним желатином скло гострим лезом наноситься малюнок, який потім відбивається на світлочутливому папері.
Всю пластичну творчість Шульца сміливо можна назвати автопортретом, адже, крім численних автопортретів, переважна більшість його рисунків - обличчя автора в оточенні інших облич, дуже схожих на людей з його повсякденного життя. Така увага до вигляду свого обличчя в різних ситуаціях і настроях пояснюється глибокою самотністю і закомплексованістю художника.
Особливо відомий серед мистецтвознавців автопортрет, який зображує Шульца з собакою перед відчиненим вікном. В очах собаки і його господаря бачимо настороженість, страх і передчуття неминучої катастрофи. Треба додати, що Шульц часто у своїх композиціях малював безпородного собаку з сумними очима, довгою мордою, зі зморшками на лобі, як у людини. Сучасники пригадують, що Шульц часто порівнював себе саме з безпородним собакою.
На початку 20-х років Шульц презентував цикл своїх робіт "Xsięga bałwochwalcza". Назва циклу має кілька варіантів українського перекладу: "Книга бовванізму", "Книга ідолопоклонства" тощо. Збереглося понад 20 композицій цього циклу, які дозволяють глибше побачити і зрозуміти ідейний світ митця.
Ці картини Бруно Шульца зображують високу, гарну жінку, яка з неприхованою зверхністю домінує над чоловіком. Натомість постать чоловіка Шульц завжди малював малою, незграбною, скорченою у неприродних позах біля ніг жінки, часто надаючи чоловічій постаті своїх рис обличчя. Однак якщо узагальнити спостереження над усією творчістю миття, то можна зауважити, що боротьба чоловічого і жіночого начал в композиції художніх творів Шульца символізує боротьбу матеріального і духовного взагалі.
Протягом 1920-22 рр. друзі допомогли Шульцу організувати декілька виставок його робіт у Львові, однак тоді це не принесло йому слави відомого художника.
Натомість світову славу письменника, щоправда, дещо запізнілу, Шульцові принесли його дві збірки оповідань "Цинамонові крамниці" (1934р.) та "Санаторій під клепсидрою"(1937р.), що вийшли друком у Варшаві за сприяння відомої польської письменниці Зофії Налковської. Він несподівано стає сенсацією сезону, з ним листуються такі значні постаті польської культури, як Станіслав Іґнацій Віткевич, Юліан Тувім, Вітольд Ґомбрович.
До першої збірки увійшло сімнадцять текстів, до другої - тринадцять, а чотири тексти Шульца було надруковано поза збірками у різних газетах. Кожне з цих оповідань можна розглядати як самостійний твір, оскільки вони належать до різних жанрів і написані в різний час, починаючи з 1925 року. Деякі з цих текстів, наприклад, "Весна" та "Санаторій під клепсидрою", мають ознаки оповідання, натомість "Друга осінь" – це есе, а "Трактат про манекени " має жанрові ознаки трактату.
Дія кожного твору відбувається на тлі міфологізованого провінційного містечка, назва якого не подається жодного разу, але в якому спостережливий читач відразу впізнає рідне місто письменника. Саме у маленькому Дрогобичі жила незбагненна творча уява Шульца, перетворивши його місто дитинства і юності на центр ідилічного Всесвіту.
На жаль, доля розпорядилася так, що рідне місто письменника визнало його набагато пізніше, ніж Варшава, Європа і світ. Інший польський письменник-дрогобичанин Анджей Хцюк, до речі, учень Шульца, у своїх спогадах пише про те, як на місто, як грім серед ясного неба, впала звістка про книжку Шульца. "Що як? Що хто? Той непоказний Шульц? І як? "Цинамонові крамниці"? Моя ж ти пані, чи він не того? ".
Подібну реакцію на творчість Шульца маємо і сьогодні, особливо серед молоді. Це пояснюється особливістю творчої манери письменника, яка полягає у розщепленні свідомості автора-героя-оповідача на авторсько-оповідацьку свідомість дорослої, сформованої особистості Шульца-письменника та свідомість героя-оповідача Юзефа у її розвитку.
В "Цинамонових крамницях" герой-оповідач Юзеф - це малий несміливий хлопець, який спостерігає за світом з вікна власного дому або роздумує над почутим і побаченим в батьковій крамниці тканин.
Натомість в перших оповіданнях збірки "Санаторій під клепсидрою" це вже хлопець-підліток, який, дозріваючи, пізнає світ, аналізує вчинки людей і події в місті, іронізує з них і часом з самого себе, а коли старіє, розчаровується в дійсності і ховається у свій внутрішній світ роздумів і уявлень.
Його оповідання з радістю друкують у столичних журналах. Виникає дискусія, в якій Бруно Шульц одержує змогу сформулювати своє бачення основ поетики "Цинамонових крамниць": "Я вважаю "Крамниці" автобіографічною повістю. Не лише тому, що вона написана від першої особи і що в ній можна знайти події та переживання дитинства автора. "Крамниці" — автобіографія, а швидше — духовний родовід, оскільки в ній відтворено духовне походження аж до тих глибин, де воно переходить у міфологію, тоне в міфологічному сні. Мені завжди здавалось, що витоки індивідуального духу, якщо досить глибоко дослідити їх, губляться в яких-небудь міфічних нетрях. Це останнє дно, далі якого проникнути не можна".
Наступного після дискусії року в програмному есе "Міфізація реальності" Бруно Шульц розвинув ідеї поетики міфологізування і зробив їх основою своєї теорії літературної творчості. Продовжуючи лінію Мартіна Гайдеґґера, він шукає зв'язку між причиннонаслідковістю дійсності та законами поетичної мови. Слово у Бруно Шульца — носій першоміфу, у зв'язку з цим мету поезії він бачить у розкритті основ буття, схованих у слові, у поверненні до джерел слова та життя.
Після виходу у світ "Цинамонових крамниць" Бруно Шульц переживав найактивніший період своєї творчості: працював над книжкою "Санаторій під клепсидрою", перекладав "Процес" Франца Кафки. Як мистець, Бруно Шульц формувався під впливом філософських ідей Карла Ґустава Юнґа та Франца Кафки.
Відомо, що Шульц готував до друку ще одну збірку оповідань і що майже завершував роман про Месію, який виношував у задумі дуже довго. Знову ж таки з листів Шульца до друзів у Варшаві відомо, що це мав бути роман про друге пришестя Месії на землю, зокрема в Галичину. На жаль, ці рукописи було знищено в роки війни і не вціліло бодай жодного уривку.
Виходом 1937 року "Санаторію…" завершився період творчих успіхів та сподівань Бруно Шульца. Його намагання видати книги в Європі, а також організувати виставку творів живопису завершилися невдачами.
Особисті негаразди митця розвивалися паралельно з трагічними європейським подіями: 1939 року спалахнула Друга світова війна. Бруно Шульц переживає в Дрогобичі прихід і відхід нацистських та радянських військ. Його примушують малювати портрет Йосифа Сталіна й полотно "Звільнення народу Західної України". Потім арештовують за використання в картині блакитних і жовтих кольорів.
За часів радянської влади Шульц продовжував працювати в тій же гімназії, яка тепер реорганізувалася у звичайну школу, але перестав писати. На той час його творчість уже була відомою у Польщі і мала своїх прихильників та противників в літературних колах. Письменникові ще до того пропонували переїхати до Варшави, однак після довгих вагань він відмовився чи то через становище в родині, чи то з інших суб'єктивних причин.
З приходом німецьких військ Бруно Шульц розділяє долю усіх дрогобицьких євреїв, переселившись до гетто, однак там, завдяки своєму вмінню малювати, перебуває під особливою протекцією гестапівця Фелікса Ландау.
Ландау прибув до Дрогобича з молодою коханкою і двома дітьми і розмістився в будинку неподалік Ринку. Подейкували, що він був причетний до масового винищення євреїв у Львові, зокрема професорів університету. В світському житті Ландау представлявся архітектором, естетом та знавцем мистецтва і хизувався особистим знайомством з митцем Бруно Шульцом.
Шульц за наказом гестапівця малював для нього портрети і розмальовував стіни у дитячій кімнаті його будинку. Відомо, що на цих фресках художник зобразив своїх казкових персонажів: гномів, коня, незвичайну карету, а в ній короля і королеву, які обличчями були схожі на Ландау та його жінку.
Старі дрогобичани згадують, що цей гестапівець вирізнявся особливою жорстокістю. З балкону свого будинку він часто спостерігав за мешканцями гетта і для розваги, щоб похвалитися гостям своїм умінням стріляти, вбивав випадкових перехожих євреїв. Одною з таких жертв став підопічний іншого гестапівця, Карла Гюнтера, суперника у кар'єрі та особистого ворога Ландау. Гюнтер пообіцяв помститися і дотримав слова: мішенню його помсти став саме Бруно Шульц.
Шульц відчував небезпеку з перших днів німецької окупації. Вражений вбивствами десятків знайомих йому єврейських родин, письменник нарешті погодився на пропозицію Зофії Налковської переїхати до Варшави під іншим прізвищем і з фальшивими документами. Виїзд було заплановано на 19 листопада 1942 року. Перед самим від'їздом Шульц вийшов з будинку гетто, щоб узяти пайку хліба в дорогу і був убитий Карлом Гюнтером. Це сталося відразу після того, як письменник перейшов вулицю, всього за сотню метрів від місця, де колись стояв родинний дім Шульців. Закривавлене тіло потім ще довго лежало на тротуарі, щоб інші бачили і мали страх, а гестапівець задоволено розповідав, як він помстився Ландау за смерть "свого єврея".
Сьогодні ніхто достеменно не знає, де поховано тіло Бруно Шульца. Спогади очевидців суперечать один одному, а якихось детальних досліджень місця поховання ніхто не проводив. Зрозуміло лише те, що його тіло разом з іншими поховане у спільній могилі на котромусь з єврейських цвинтарів Дрогобича. Неймовірним здається й те, що митець з такою безмежністю творчої уяви фізично обмежувався простором маленького міста, здебільшого навіть територією в радіусі кількасот метрів навколо родинного дому, бо саме тут відбувалися всі найважливіші події його життя і навіть смерть.
Довготривала війна, часта зміна влади і післявоєнна відбудова надовго припорошили в Дрогобичі пам'ять про тихого і скромного вчителя Шульца. Однак у польському та європейському літературознавстві творчість письменника Бруно Шульца стала предметом ґрунтовного зацікавлення.
Найвідоміші дослідники його життя і творчості – це польські літературознавці Артур Сандауер, Єжи Фіцовський, Владислав Панас, Єжи Яжембський, німецька дослідниця Рената Лахман та ін. Особливо ця популярність зросла на кінець ХХ – початок ХХІ століття. До Дрогобича почали приїжджати цілі творчі експедиції, щоб наяву побачити місто Шульца. Зокрема навесні 2001 року у колишній так званій віллі Ландау в Дрогобичі було виявлено фрески Шульца, які невдовзі після відкриття таємно вивезли до Ізраїлю представники Інституту Голокосту "Яд Вашем". Ця подія викликала міжнародний скандал і водночас стала новим поштовхом до зацікавлення творчістю Шульца.
Сьогодні художні твори Шульца перекладені усіма європейськими мовами, а ще японською, китайською та корейською. Перший переклад прози Шульца українською мовою зробив Іван Гнатюк (журнал "Жовтень" № 2 за 1989 рік). Також українською ці твори перекладали Микола Яковина, Тарас Возняк, Андрій Шкраб'юк, Андрій Павлишин, Андрій Бондар, свою версію перекладу планує Юрій Андрухович.
Популяризації творчості Шульца в Україні сприяють наукові конференції, Шульцівський фестиваль, який уже став доброю традицією в Дрогобичі і на який з'їжджаються шульцологи з усього світу. У класі-майстерні, де колись Шульц навчав своїх учнів, сьогодні створено кімнату-музей. Про скромного дрогобичанина, але великого митця Бруно Шульца нагадує перехожим і пам'ятна таблиця, вмонтована у тротуар на тому місці, де він загинув.
Аналізуючи й узагальнюючи все, що написане і сказане про Шульца різними людьми і різними мовами, треба підкреслити унікальність його світосприйняття, образотворення, творчої манери і стилю, які надають слову нового, часто зовсім несподіваного значення. Сьогодні творчість Шульца є предметом дослідження герменевтики, феноменології, компаративістики, філософії, психології тощо.
Найбільше зібрання рукописів, рисунків, графік та листів Бруно Шульца зберігається у Варшавському музеї Літератури ім. А. Міцкевича, декілька рисунків є у Львівській галереї мистецтв. Музей "Дрогобичина" має на збереженні кілька реставрованих фресок з вілли Ландау, у фондах відділу мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України нещодавно була виявлена одна з графік Шульца, яка вважалась втраченою.
1992 рік ЮНЕСКО проголосила роком Бруно Шульца. Франція удостоїла мистця (посмертно) найпрестижнішої літературної премії, Канський фестиваль — високого призу за фільм за повістю "Санаторій під клепсидрою", документи, пов'язані з його біографією репрезентовані в Центрі єврейської історії в Манхеттені (США).
Бруно Шульц сьогодні вважається одним з тих митців світу, які не лише відобразили дух сучасної їм доби, але й своєю творчістю сприяли формуванню нової гуманітарної стратегії. Ідея міфологізму, відроджена в кінці ХІХ століття творчістю Фрідріха Ніцше та Ріхарда Ваґнера, в ХХ столітті стала однією з провідних категорій культури. Проза Бруно Шульца звернена не стільки до особистої біографії чи історії, скільки до інтерпретації вічних думок, що закладені в основу біблейського міфу. Галицькі реалії, власне, дрогобицькі вулиці, магазини, гімназія, театр були для письменника постійним джерелом мистецького натхнення як Вітебськ для М. Шагала чи Дублін для Джеймса Джойса. Створений творчою уявою Бруно Шульца міфологічний образ Міста, яке має конкретні риси Дрогобича, — символічний простір, якому притаманні універсальні риси витвореного Шульцем Всесвіту.
Шульц втікав у свою уяву, магічно володіючи даром при допомозі слова та олівця витворювати химерний світ. Але він завжди був переконаний, що серед усіх цінностей земного життя, найбільшу вартість має духовний світ людини.

Стельмах був у націоналістичному підпіллі?

sasha-str — Sun, 10 Jun 2012 15:31:17 GMT

Стельмах був у націоналістичному підпіллі?

24 травня українському класику Михайлові Стельмаху виповнилося б сто років. За романи та повісті «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1962), «Чотири броди» (1979) був удостоєний Державної (Сталінської) та Ленінської премій СРСР, Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка й звання Академіка АН України.
Стельмах писав про ті події і про тих героїв так, як їх хотіла бачити і сприймати комуністична партія. Невже письменник сліпо вірив в утопічні ідеали? Зокрема, першу редакцію повісті «Над Черемошем» «зарізали» в Головіліті (відділ ЦК КПУ, що цензурував літературні твори). «Замість приречених куркулів, – писалось в доповідній записці, – у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, так звані бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами й медалями – на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах». Повість Стельмах переробив, але намагання писати правдиво після цього не зникло, і, як наслідок, – перша згадка в офіційній українській літературі про голодомор тридцятих років у романі «Чотири броди».
З вуст відомого кінорежисера Олександра Муратова прозвучало сенсаційне відкриття. Річ у тім, що в юності Муратов був зв’язковим УПА й на початку п’ятдесятих командир боївки доручив йому взяти пакета в господаря однієї з квартир у Будинку письменника. Чоловік, що передавав пакета, «мав зовнішність, яка дуже запам’ятовується, й кілька разів перепитував пароль». По тому минуло двадцять років, Муратов став успішним кінорежисером, і йому запропонували екранізувати повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». У ході роботи над фільмом у режисера виникла потреба зустрітися з автором. «З’ясувалося, що Стельмах мешкає в тому самому Будинку письменника, – розповідає Олександр Муратов, – куди колись я приходив як зв’язковий. Який же був мій подив, коли двері мені відчинив той самий господар, що передавав мною у підпілля пакет. Правда, це була інша квартира, в іншому крилі будинку, і переді мною стояв депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соціалістичної праці. Повірити було важко, але в Стельмаха була така характерна зовнішність, що і помилитися неможливо. Я спробував нагадати про себе й викликати Михайла Панасовича на відверту розмову, проте він зробив вигляд, що ніколи зі мною не зустрічався». Після інтерв’ю Муратова на цю тему газеті «Молодь України» до редакції надійшов матеріал журналіста з Вінниччини про націоналістичну діяльність Стельмаха в тридцяті роки. Отже, історію Муратов, схоже, не вигадав.
1939 року Михайло Стельмах учителював у селі Літки під Києвом. «Його саме прийняли до Спілки письменників України, – кажуть місцеві краєзнавці. – Але раптово він іде в армію – якраз у середині навчального року. Цікаво знати: а чому? То були тяжкі часи для всієї України. І для наших Літок теж. Тільки 1937-го помінялося три директори школи. Де вони поділися, ніхто не знає. Тоді ж, доведений до відчаю, наклав на себе руки учитель музики. А в 1939 році був заарештований завуч школи, близький друг Стельмаха...» Школа в Літках нині має ім’я Стельмаха. Вона одна з найкращих у районі, розташована у просторому приміщенні, а були часи, що класи тулились у сільських хатках, тож коли в шістдесяті назріло питання будівництва типового корпусу, літківці звернулися по допомогу до свого колишнього учителя, тоді вже відомого й впливового громадського діяча. Михайло Панасович не тільки охоче відгукнувся, а й мав намір направити на будову школи кошти від своєї Ленінської премії. Але начальство не дозволило: мовляв, ми не жебраки.

Микола ШМИГІН
Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2012/05/28/stelmah-buv-u-natsionalistychnomu-pidpilli/

Хто отримав перемогу у Другій світовій війні

sasha-str — Tue, 08 May 2012 16:16:34 GMT

Хто отримав перемогу у Другій світовій війні

Наближається чергова річниця святкування Дня Перемоги. Здавалося, за останні роки на цю тему нарешті подивилися так, як цього вимагає правда. Більше того, нарешті українці відмовилися говорити про Велику Вітчизняну війну, якої насправді й не було, а відверто заговорили про Другу світову війну. Та, на превеликий жаль, новообрана влада, аби догодити кремлівським сценаристам, погодилася святкувати цю дату за радянсько-імперським сценарієм, який вимагає дивитися на всі події їхніми очима. Тож відзначення 65-ї річниці перемоги у цій війні у комуністичному дусі нам гарантоване.
Одним – паради й привілеї, іншим – гранчак горілки
Пригадую, як у 90-х роках напередодні 9 травня, коли з екранів телевізора, як завжди у ці дні, весь час говорили про героїзм радянських воїнів і перемогу над фашизмом, дитина-школяр запитала: "Чому переможці живуть гірше, ніж німці, які програли війну, чому наші ветерани так бідують?” Це було приголомшливе запитання, бо ми у свій час про це не задумувалися. Не дивно – й уявлення не мали, як живуть німці, а у нас, як пропагували, життя було найщасливішим.
А відповідь на запитання дитини дуже проста: українці не були переможцями у цій війні. Одні окупанти витіснили з України інших окупантів, на жаль, частина українців, яких забрали до червоної армії, стала заручницею самопоневолення.
Радянський Союз аж ніяк не був вітчизною як для східних українців, які знали, що таке російська імперія і "страна совєтов”, а тим більше для західних, які за півтора роки зрозуміли, ким є північні сусіди. З розповідей ветеранів знаємо, як забирали "визволителі” до війська чоловіків із визволеної території і як відправляли їх на передову, ставлячи позаду них шеренгою спецзагони, які строчили по червоноармійцях з автоматів на випадок, якщо ті відступали. За багато років святкування перемоги не пригадаю жодного випадку, щоб бодай когось із ветеранів мого села, серед яких було і три мої рідні дядьки, запросили на парад до столиці чи хоча б запропонували якусь путівку на відпочинок. Усі вони за мізерну платню проішачили у колгоспі, відзначаючи Свято Перемоги лише чаркою після чергової промови місцевого керівника про їхні "великі заслуги у завоюванні для нас мирного, щасливого життя”. А коли ідуть із життя – від держави навіть віночка на могилі нема. Та що там говорити, наші ветерани досі стоять на черзі за житлом!
У 1945 році усім світом перемогли фашизм, але інший тоталітарний режим, аналогічний цьому, комунізм залишився непереможним. Закрилися концтабори в Освенціумі й Майданеку, зате ешелонами українців відправляли у сибірські й далекосхідні концтабори. Бо "визволителі” заходилися наводити свої порядки, нічим не кращі, які були при "німецьких окупантах”.
Мільйони жертв заради загарбання чужих земель
Чому в Радянському Союзі так неохоче говорили про Другу світову війну й мало не із захопленням про Велику Вітчизняну (зараз спостерігається та сама тенденція, яка знову нав’язується Кремлем)? Тому що провокаторами Другої світової були самі совєти й починати розмову треба з нападу СРСР на Фінляндію. А ще треба було говорити про роль союзників та визнати, що без 11 мільярдів американських доларів й величезної допомоги США виграти її було б неможливо. Тому що Сталін робив усе можливе, аби союзники не відкрили другий фронт на Балканах, а лише в Нормандії. Тому що закінчитися ця війна могла ще у 1943 році, що врятувало б мільйони життів, але Кремль був найбільшим противником цього і його шпигуни робили все, щоб добитися капітуляції Німеччини. Совєтам потрібна була капітуляція Німеччини, щоб зайти в Європу переможцями й отримати чи не половину її території. Ялтинські домовленості – найганебніші, найпідліші за всю історію міжнародної політики – допомогли в цьому. Більше того, союзники зробили усе, аби в Берлін першими ступили радянські війська – так хотів дядько Йосип. Генерал Патон був під самою Прагою, а генерал Бредні недалеко від Берліна. Тоді вони одержали наказ не брати ці міста, щоб першими сюди зайшли червоні.
Цьому дуже сприяв президент США Рузвельт, якого посадили на цей пост п’ята колона і єврейські банкіри (вічна п’ята колона і зараз колошматить Україну), який ніколи не брав із собою на різні наради міністра закордонних справ Гола, противника Московщини, зате його скрізь супроводжували всього-на-всього радники Гопкінс та Гіс. Вони разом із дуже хворим Рузвельтом були і на ялтинській нараді. У 1949 році, коли Гіса піймали на гарячому, як московського шпигуна, й судили, він на суді розважливо заявив: "Не буде моєю не скромністю, а радше відвертістю сказати, що я допоміг у деякій мірі укласти ялтинську угоду”.
А ще треба було загнати червону армію під Японію за три тижні до кінця війни, аби ще й там увірвати ласий шмат поділеного світу. Адже і цю територію з Рузвельтом теж поділили у відсутності англійського прем’єра Черчилля, який пізніше про ялтинську угоду скаже, що це "трагедія величезного розміру”. Сталіну під тиском мафії фактично подарували острів Сахалін, Курильські острови, порт Дейтрон та Порт-Артур, Маньчжурську залізницю, Зовнішню Монголію.
А Велика Вітчизняна війна – це ідеальна ширма, аби показати себе жертвами фашизму, мироносцями, визволителями Європи і тих "братніх республік”, яких нагло загарбали, розподіляючи світ після Другої світової війни. Аби довести, що радянський народ – одне ціле й під керівництвом комуністичної партії – то міць та потуга великої й непереможної імперії, "захисниці” поневолених народів.
Ось така наша перемога у цій війні. Та це аж ніяк не значить, що ми не маємо вшанувати тих, хто загинув у цій м’ясорубці, хто пройшов крізь усі страхіття, хто дожив до наших днів. Це і герої, і жертви Другої світової війни.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2010/05/07/9992/

Спалив себе заради України

sasha-str — Fri, 04 May 2012 18:06:25 GMT

Спалив себе заради України

Коли думаєш про цього чоловіка, аналізуєш його вчинки, погляди, думки, одразу виникає питання: чи багато серед нас таких людей, готових віддати життя заради України? Його рішення спалити себе – не емоційний сплеск почуттів, а обдуманий цілеспрямований вчинок. Ще з юнацьких років, задумуючись над долею України, він зрозумів, що життя на рідній землі для українців може бути достойним лише тоді, коли вона здобуде самостійність. Померти за становлення держави – це насправді було чи не найбільшою його мрією. Якось він сказав своєму товаришеві-однодумцю Павлу Терпаку: «Наші страждання за Україну не безплідні. Але досягнути доконечної свободи неможливо без жертовності, без жертв важких і пекучих… Останній чин мій вимагає грози, шквалу, блискавиць, очищення вогнем, коли хочете… Аби освітити шлях до переможного герцю своєму народові».
Любиш Україну – зогнивай у таборах
Та обвуглене тіло, виявлене на Тарасовій горі у Каневі, не сколихнуло Україну – у 1978 році вона ще не була готова до рішучих дій, та й, зрештою, про це тоді шепталися лише канівчани. Система доклала усіх зусиль, аби інформація про цей жертовний вчинок чоловіка-смолоскипа не просочилася у світ. 22 січня того року жодна людина не змогла потрапити на Чернечу гору – її оточили кадебешники й міліція. Для будівничих наддержави, «где так вольно дышит человек», це був шок…
Україна Олексі Гірнику завжди боліла душевною раною, про що свідчить його життєвий шлях. Він, перший син усім’ї Миколи й Катерини, народився 28 березня 1912 року. Батько доклав усіх зусиль, аби дати йому освіту. А потім було військо польське. Тут Олекса не мовчав, бунтував. А коли до штабу потрапив неблагонадійний лист, «на килим» одразу викликали його. Капітан із дефензиви запитав: «Хто це писав: остогидла осоружна польська армія, хотів би змінити конфедератку на мазепинку? Чому мовчиш, хаме? Чого ти хочеш?» Хлопець відповів: «Хочу вмерти за Україну! Мені нічого не страшно». Капітан аж підскочив… А військовий трибунал згодом присудив йому «за пропаганду націоналізму» п’ять років тюрми.
Через два роки, у вересні 1939-го, коли сюди прийшла Червона Армія, вийшов із холодних мурів. Та, як виявиться згодом, потрапив із пазурів одного ворога у самісіньку пащеку іншого, ще більш кровожерливого.
11 листопада Олекса відправився до Стрия зустрітися з друзями і побувати на відправі біля могили Січових Стрільців. Може, і вдалося б повернутися благополучно додому, але на вокзалі, зачувши лемент, вступився за польських жінок і дітей, яких прикладами заганяли у товарні вагони – такого тут ще ніколи не бачив. І його, як «защітніка ляхов», теж почали запихати у вагон. Олекса – навтьоки. За ним зграєю погналися московські зайди. Наздогнавши, побили і закинули в камеру. Суд, визнавши чекістські обвинувачення: «Гірник є членом націоналістичної організації, а отже, зрадником вітчизни», припаяв йому 8 років таборів. Ті роки остаточно викарбували непримиренність до імперського режиму. Його дух усе життя кріпився Тарасовим «Кобзарем», якого, хоч і знав напам’ять, не переставав читати. Шевченко для нього був символом нації. Його твори – українською ідеєю, що надихала до боротьби.
«Чия мова – того й влада»
Повернувшись у 1948 році до рідного дому, маму уже не застав – померла. На роботу політв’язня-націоналіста ніхто приймати не хотів. Місця на прабатьківській землі не було – її безцеремонно заселяли совєтські працівники, привезені з Московії. За якийсь час зумів прилаштуватися у Станіславі на цегельному заводі тягачем: запрягаючись у тяглові паси, возив з ранку до вечора візки з глиною.
А жити треба було. У 36 років Олекса посватався до Кароліни Петраш, яка лише два тижні прожила з чоловіком. Його прибрали москалі, переодягнені у форму УПА.
У 1953 році Гірник переїхав у Калуш. Туди його покликав швагро, греко-католицький священик, який був ще під пильнішим наглядом будівників комунізму. З ним і жили під одним дахом. Тут народилися його сини – Євген і Маркіян. Наболіле, а отже, найсокровенніше, обмірковував із сусідами Володимиром Долинкою, Касяном Величковичем, Василем Бойком. А ще мав друзів: хірурга райлікарні Йосипа Гаврилюка, юриста Йосипа Крушельницького та інженера Павла Терпака.
– Але віри в те, що Україна пробудиться від сну, батько не втрачав ніколи, – каже син Євген, депутат Верховної Ради четвертого та п’ятого скликання, з яким зустрілась у Києві. – Він нам говорив про це не раз. Чесно кажучи, виховані в тій системі, не дуже сприймали його слова. Як і у багатьох тодішніх сім’ях, були подвійні стандарти: одне говорили в хаті, інше – між людьми. Нелегальної літератури не мали, лиш час від часу вуйко завозив на два дні якісь книги. Батько поводився завжди стримано, виважено і ніхто навіть не здогадувався, до чого він себе готує. Сімейних проблем не було. Працював після цегельного заводу обліковцем, інженером в будівельній організації і навіть обов’язки юриста якийсь час виконував. Тоді вже був на пенсії. В особистому плані проблем не мав. Я закінчив Львівський політехнічний інститут, працював у Калуші на хімічному заводі. Маркіян після математичного факультету Львівського університету продовжував наукову роботу, зараз викладає у Львівському торговому університеті.
«Окупаційна влада боїться нашого єднання. Ручуся головою, здетонує в нації генетичний код княжої та козацької доби – від найлютішого гніту. День волі гряде. Згадаєте моє слово, – казав Олекса Касянові. – За Україну готовий хоч зараз умерти. Ось на батьковій та маминій могилі хрести поставлю – і тоді я вільний… Мені особисто нічого не потрібно, Україна лише…» У його тоні ніколи не було ні награної бравади, ні чванливості, ні фанфаризму, а розсудливість і біль – про це вже потім скажуть друзі.
Чи згадає Україна свого героя у 100-річний ювілей?
На Водохреще, коли вдома нікого не було, Олекса Гірник залишив записку: «Я поїхав у Львів. Не турбуйтеся, за день-два повернуся. До милого побачення. 19.01.1978 р.». Таким було прощання з рідними. Білет з Києва до Канева був на 19.00. 20 січня він ще попрощався з Києвом, про що свідчать знайдені тролейбусні талони, відвідав Святу Софію й Києво-Печерську Лавру – білети сюди теж залишилися. Чи не сповідався перед Богом, аби той простив його гріховну Голгофу – Чернечу кручу, куди, як на вівтар, ніс і душу, і тіло, виражаючи тим самим імперії свій протест. У Канів прибув о 22-й годині. Сумку, напхану листівками, три кілометри тягнув під гору в морозну, вітряну ніч. (Писав їх вручну не менше року. Для цього навіть зробив літню кухню, про «сховок» на її горищі ніхто й не здогадувався). Листівок мав п’ять видів, а ще… грудочку землі з Прикарпаття. Ходив поночі навкруги могили – мо’ сповідався й перед Кобзарем (віхола закінчилася о третій годині, а сліди Олекси Гірника проглядалися чітко). Розкидав листівки по всій кручі. Охорона з музею не висовувала й носа. Місце для спалення вибрав за метрів двадцять від Шевченкової могили. Вийняв привезену дволітрову каністру з бензином. Облив себе і черкнув запальничкою… Що було далі, можна лише уявити, на мить відчувши надлюдські муки. Він ще ступив кілька кроків до Тараса, обсипаючи сніг чорною сажею, і віткнув у груди пасічний ніж.
Обвуглене тіло вранці виявив випадковий лижник. Тоді й здійнялося. Тарасову гору оточили кадебісти і міліціонери, покійника накрили брезентом. Найперше кинулися збирати листівки. Коли у спецкімнаті їх сортували і перераховували, Олександру Гнучкому, начальнику канівської міліції, вдалося кілька примірників заховати у кишеню (ще декілька викрав тутешній охоронець Крамаренко).
А в Калуші вже повним ходом трусили Олексову хату. Рідні не могли збагнути, що сталося. Потім, протримавши півночі в КДБ, сказали, що згорів, потрапивши в автокатастрофу. Допитувалися, до кого їздив у Канів, – їм було невтямки, що саме на цьому святому місці забажав вмерти напередодні 60-ї річниці від Дня злуки. У рідних взяли підписку про нерозголошення інформації. І лише слідчий із Канева наодинці сказав нещасній жінці, що її чоловік згорів з невідомих причин на Чернечій горі. Навіть вибачився…
За тілом чоловіка поїхала дружина Кароліна. Від того, що побачила, знепритомніла. Для покорченого, чорного тіла приготували ящик, але дружина привезла гарну домовину. Довелося викликати лікаря Михайла Іщенка, який підрізав сухожилля, аби тіло випростати. У 1991 році він першим розповість про українського «смолоскипа» в «Літературній Україні», а згодом видасть книжку про нашого національного Героя.
Олекса, як і обіцяв, повернувся додому, лиш у труні. Вночі при закритих вікнах швагро відправив молебень, а син Євген відкрив труну, щоб попрощатися з рідною людиною. Зрозуміло, у день похорону Калуш заполонили кадебісти. Але людей це не стримало. Приїхали й земляки з Богородчан. Усі, хто тут зібрався, розуміли, що Олексу не просто так ховають у закритій труні при такій кількості наглядачів. Вже пізніше рідні виявлять тайник, а в ньому декілька листівок і останній лист дружині, написаний ще 6 січня…
Про Олексу Гірника не згадували 13 років при імперії. І хто про нього згадує у незалежній Україні? Якби такі Олекси були у поляків, німців, французів – про них знав би увесь світ. Бо хіба у нас щось змінилося, окрім національних атрибутів? Мо’, оголосили цей рік роком Гірника, й Табачник звелів провести уроки пам’яті у школах? Мо’, чуємо українську пісню чи дивимося свої фільми? Більше того, беруться за історію. Знищене село, колиску нації, позбавляють шкіл і лікарень. Де ви, нинішні Гірники? Коли нарешті станете на шлях, освічений калузьким Смолоскипом, який згорів за усіх нас, щоб здобути ту волю, яка дарована нам самим Богом?

Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2012/04/03/spalyv-sebe-zarady-ukrajiny/

Листівка

Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. – 22 січня 1978 р. На знак протесту спалив себе Гірник Олекса із Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!