До редакції надійшов лист від четвертокласниці Альбіни Гудько з села Велика Павлівка Зіньківського району Полтавщини. Вона просить передати його дитячому письменникові Всеволоду Нестайку.
Двері квартири будинку на вул. Шовковичній у центрі Києва відкриває високий сивий чоловік. Всеволод Зіновійович Нестайко, 77 років, допомагає зняти куртку і пропонує зайти до кімнати. Посеред кімнати стоїть великий лакований стіл.
— Листів приходить багато, — каже, сідаючи. — Не тільки від дітей. Пишуть учителі, бабусі, дідусі, які були моїми читачами. Бачите, який я древній, — сміється, — просто як єгипетські піраміди.
І що пишуть? — цікавлюся.
— Ніхто не лається, навпаки, всі хвалять. Я людина забобонна, як усі письменники й митці. Щоб не наврочили, молюся Богу. А що робити?
”Хочу подякувати Вам за те, що Ви пишете такі цікаві твори. Я на цей Новий рік отримала в подарунок дві Ваші книжки — ”Чарівні окуляри” та ”В країні сонячних зайчиків”. Коли мене запитують, хто мій улюблений письменник, я відповідаю: В. Нестайко. А якщо запитують, яка найулюбленіша книжка, я відповідаю: ”В країні сонячних зайчиків”. Хочу побажати Вам здоров’я та творчої наснаги. Надіюся, що Ви нас порадуєте ще не однією цікавою книгою. З повагою, четвертокласниця Альбіна”.
— У нас таких листів мільйон, — каже Світлана Пилипівна, закінчивши читати.
— Не мільйон, а багато, — поправляє чоловік.
Розповідають, що відповідають на всі листи, які отримують. Особливо з інтернатів.
Чим ”купуєте” читачів у своїх книгах?
— Мій предок, коли цариця Катерина ліквідувала Січ, опинився на Тернопільщині. У моєму роду були всі священики. З іншого боку — гречкосії. Вони передали мені у спадок народний гумор, який допомагає писати веселі книжки, — говорить Всеволод Зіновійович.
Книжка має бути веселою, щоб зацікавити дитину?
— Письменник, який пише дитячу книжку, мусить мати талант — це найголовніше. Якщо йому Бог дав здібності, якщо він розуміє дитячий характер, то писатиме цікаво. А діти люблять читати цікаві книжки. До речі, ви сьогодні дивилися ранковий ”Сніданок”? Там ведуча назвала мене українським Марком Твеном. Мушу вам сказати, що ”Пригоди Тома Сойєра” були однією з моїх найулюбленіших книжок у дитинстві.
Що іще читали малим?
— 1937-го моїй сестрі подарували дуже гарне видання ”Лісової пісні” Лесі Українки з малюнками Їжакевича. Воно в мене досі зберігається. Я його прочитав у 8 років. Мама, хоч і викладала російську мову та літературу з 1913 року, бо до революції не було українських шкіл, мене віддала в українську школу. Сказала: ”Ти мусиш знати мову свого тата”. А він був січовим стрільцем. У 1933 році його арештували, і він загинув. Відтоді я був безбатченком.
Із сучасних дитячих письменників кого цінуєте?
— Ну, сонечко, я не дуже багато зараз читаю. На слуху в мене Леся Вороніна, Володимир Рутківський з Одеси. Але друкуватися зараз важкувато.
Ваші книжки нині перевидають?
— Канєшно, канєшно. У харківському видавництві ”Школа” має вийти двотомник ”Дивовижні пригоди в лісовій школі”. Ще перевидаються ”Пригоди близнят-козенят”. А у ”Веселці” — ”Чарівні окуляри” й ”Казкові пригоди і таємниці”.
Колись ви написали оповідання ”Пригоди в кукурудзі”. То пов’язане ще з хрущовською епохою?
— Звичайно, пов’язане — оповідання вийшло 1963 року. Микита Сергійович Хрущов тоді саме насаджував кукурудзу. І двоє хлопців у ній заблукали — такі були кукурудзяні масиви. Цю історію мені розказав художник Євдокименко. Я написав спочатку оповідання ”Пригоди в кукурудзі”, присвятив його Євдокименку. А потім ”Тореадорів з Васюківки”. Та хіба це погано? Кукурудза — це хароша річ, — сміється. — А ви любите кукурудзу?
Писали на замовлення?
— Нє, ви шо! Які замовлення, то була реальна історія.
30 років Всеволод Нестайко працював у дитячому видавництві ”Веселка”. Знав усіх, хто писав тоді для дітей.
— Зараз всіх тих, з ким я дружив, уже нема, — каже. — Ну, лишилась ще жменька стариганів — Борис Комар, Юрій Ярмиш.
