Головна » 2013»Квітень»29 » ВОЛОДИМИР ЛИС: «НАЙЦІКАВІШЕ МЕНІ ПЕРЕДАВАТИ ПОРУХИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ»
21:30
ВОЛОДИМИР ЛИС: «НАЙЦІКАВІШЕ МЕНІ ПЕРЕДАВАТИ ПОРУХИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ»
ВОЛОДИМИР ЛИС: «НАЙЦІКАВІШЕ МЕНІ ПЕРЕДАВАТИ ПОРУХИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ»
На Волині живе цікава особистість, яка знає не лише секрети погоди та політики, а й таємницю людської душі. Звісно ж, ідеться про Володимира Лиса. З кожним новим романом талант цього письменника бере у полон нових читачів. А «Століття Якова», прозове полотно, у якому крізь призму буття столітнього поліщука-волинянина осягається доля України, — яскравий здобуток українського письменства у XXI столітті.
— Що своїми книгами хоче сказати сучасникам і прийдешнім поколінням Володимир Лис? Наскільки у цьому сприяє чи заважає справедливе вшанування його таланту? — Хочу передати своє бачення цього світу, людини, яка страждає і хоче бути щасливою. Але якщо вона мисляча, то це неможливо. Це протиріччя відчуваю гостро і намагаюся все це передати: людина прагне бути інакшою, але не здатна такою стати за своєю суттю. Запитувати в неї, чого вона не така, — це все одно, що запитувати в берези, чому вона не дуб... Людина, серце якої прагне осягнути цей світ і бореться із самим собою, — про це намагаюся писати. Я просто пишу. До відзначень, нагород не докладаю жодних зусиль, вони почали приходити ніби самі по собі. Марнославство у мене — на нулю. Якщо письменник має прихильників, читачів, якщо хтось реагує на його слово — це найкраща премія. — Як вдається під одним дахом жити двом талановитим письменникам — Надії Гуменюк і Володимирові Лису? Хто на кого впливає передовсім? Коли в Надії, яку знають насамперед як поетесу, авторку збірок віршів для дорослих і дітей, прозових творів для дітей, у «Ярославому Валу» побачив світ роман, не було відчуття ревнощів або заздрощів? — Ми вже 40 років разом. Із часу, коли нас познайомив Львівський університет. Творчість не заважає нашим взаєминам. Виростили двох дітей, маємо внуків. Кожен із нас, я вважаю, — своєрідна індивідуальність. Кожен пише по-своєму. Ми не написали жодного спільного рядка. Інша річ, що Надя є моїм першим читачем, а я — її. Іноді можемо щось підказати одне одному, про щось дискутувати. Але це — творчий процес... Я не знаю, хто на кого впливає. Напевне, впливаємо ми одне на одного, залишаючись, у той же час, самими по собі. — Надія Гуменюк почала писати прозу без впливу Володимира Лиса, а Володимир Лис — вірші... — Я писав поезію. Підготував рукопис першої книжки. Але мав мужність його спалити, бо зрозумів, що великим поетом не буду. А просто так писати не хотілося. Тим більше, що тоді я захопився драматургією... Що ж до роману Надії Гуменюк «Білий вовк на Чорному шляху» — це не перша її прозова річ. Я вважаю, що дуже цікава її повість «Зустріч на Босому мосту», як і «Таємниця Княжої гори», що вийшла в тих же «Гранях-Т». А недавно з'явився роман «Янгол у сірому» у видавництві «Богдан» — глибока і філософська річ. Поряд із тим, що Надя гарна поетеса, вона (як жартома називаю) — живий класик дитячої літератури. — Ви не ховаєтеся в самотність, не щадите себе, сумлінно працюючи в редакції газети. Як письменнику Володимирові Лису, який водночас перебуває «на журналістському інформаційному конвеєрі», вдалося не стати, даруйте, зациклено-зазомбованим обивателем, зберегти свій світ, своє «Я», що відтак талановито виявляється в художньому слові? — Дехто з колег навіть каже: от якби ти працював тільки в журналістиці, ти би більше зробив. Але вони не розуміють природи творчості, по-перше, а по-друге — природи Володимира Лиса. Коли у мене піднесення, натхнення, то пишу і журналістські матеріали, й літературні. Коли ж у мене депресія, то, вибачайте, ні того, ні того. Жодного рядка як письменник я не написав на роботі. Для цього у мене інший час: ранки, вечори, відпустка. І ще маю такий захист: постійно продумую свої майбутні твори. — Вони вже у Вас пишуться? — ...А тоді я вже сідаю за стіл і записую. Вважаю, що ота, можливо, втеча у слово і допомогла зберегти душу. Можу погодитися з Павлом За-гребельним, який казав, що робота в газеті навчила мене люто ненавидіти штампи. Та, з іншого боку, якщо взяти до уваги мої газетні матеріали, у яких розповідається про людські долі (тих, хто були виселені, про вояків УПА і Війська Польського), Мої «невигадані історії», то їхній стиль мало відрізняється від стилю літературних творів... Найцікавіше мені передавати порухи людської душі. Як людина це сприймала, як рефлексувала, як намагалася втекти від цього світу, хоча це неможливо. Останні за часом виходу романи — «Іван і Чорна пантера», «Щоденники Ієрихар». У першому герой — сільський дивак, поліщук Іван, який хоче заманити у маленьке поліське село Кукурічки американську супермодель Таумі Ремпбелл, а в другому — проста сільська вчителька Світлана Ігорівна виявляється... інопланетянкою Як бачите, експерименти зі словом і сюжетами продовжуються.
Джерело: "Твій вибір"/№16(370)/18-24 квітня 2013р.
