24 травня українському класику Михайлові Стельмаху виповнилося б сто років. За романи та повісті «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1962), «Чотири броди» (1979) був удостоєний Державної (Сталінської) та Ленінської премій СРСР, Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка й звання Академіка АН України. Стельмах писав про ті події і про тих героїв так, як їх хотіла бачити і сприймати комуністична партія. Невже письменник сліпо вірив в утопічні ідеали? Зокрема, першу редакцію повісті «Над Черемошем» «зарізали» в Головіліті (відділ ЦК КПУ, що цензурував літературні твори). «Замість приречених куркулів, – писалось в доповідній записці, – у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, так звані бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами й медалями – на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах». Повість Стельмах переробив, але намагання писати правдиво після цього не зникло, і, як наслідок, – перша згадка в офіційній українській літературі про голодомор тридцятих років у романі «Чотири броди». З вуст відомого кінорежисера Олександра Муратова прозвучало сенсаційне відкриття. Річ у тім, що в юності Муратов був зв’язковим УПА й на початку п’ятдесятих командир боївки доручив йому взяти пакета в господаря однієї з квартир у Будинку письменника. Чоловік, що передавав пакета, «мав зовнішність, яка дуже запам’ятовується, й кілька разів перепитував пароль». По тому минуло двадцять років, Муратов став успішним кінорежисером, і йому запропонували екранізувати повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». У ході роботи над фільмом у режисера виникла потреба зустрітися з автором. «З’ясувалося, що Стельмах мешкає в тому самому Будинку письменника, – розповідає Олександр Муратов, – куди колись я приходив як зв’язковий. Який же був мій подив, коли двері мені відчинив той самий господар, що передавав мною у підпілля пакет. Правда, це була інша квартира, в іншому крилі будинку, і переді мною стояв депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соціалістичної праці. Повірити було важко, але в Стельмаха була така характерна зовнішність, що і помилитися неможливо. Я спробував нагадати про себе й викликати Михайла Панасовича на відверту розмову, проте він зробив вигляд, що ніколи зі мною не зустрічався». Після інтерв’ю Муратова на цю тему газеті «Молодь України» до редакції надійшов матеріал журналіста з Вінниччини про націоналістичну діяльність Стельмаха в тридцяті роки. Отже, історію Муратов, схоже, не вигадав. 1939 року Михайло Стельмах учителював у селі Літки під Києвом. «Його саме прийняли до Спілки письменників України, – кажуть місцеві краєзнавці. – Але раптово він іде в армію – якраз у середині навчального року. Цікаво знати: а чому? То були тяжкі часи для всієї України. І для наших Літок теж. Тільки 1937-го помінялося три директори школи. Де вони поділися, ніхто не знає. Тоді ж, доведений до відчаю, наклав на себе руки учитель музики. А в 1939 році був заарештований завуч школи, близький друг Стельмаха...» Школа в Літках нині має ім’я Стельмаха. Вона одна з найкращих у районі, розташована у просторому приміщенні, а були часи, що класи тулились у сільських хатках, тож коли в шістдесяті назріло питання будівництва типового корпусу, літківці звернулися по допомогу до свого колишнього учителя, тоді вже відомого й впливового громадського діяча. Михайло Панасович не тільки охоче відгукнувся, а й мав намір направити на будову школи кошти від своєї Ленінської премії. Але начальство не дозволило: мовляв, ми не жебраки.
Микола ШМИГІН Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2012/05/28/stelmah-buv-u-natsionalistychnomu-pidpilli/
