Коли думаєш про цього чоловіка, аналізуєш його вчинки, погляди, думки, одразу виникає питання: чи багато серед нас таких людей, готових віддати життя заради України? Його рішення спалити себе – не емоційний сплеск почуттів, а обдуманий цілеспрямований вчинок. Ще з юнацьких років, задумуючись над долею України, він зрозумів, що життя на рідній землі для українців може бути достойним лише тоді, коли вона здобуде самостійність. Померти за становлення держави – це насправді було чи не найбільшою його мрією. Якось він сказав своєму товаришеві-однодумцю Павлу Терпаку: «Наші страждання за Україну не безплідні. Але досягнути доконечної свободи неможливо без жертовності, без жертв важких і пекучих… Останній чин мій вимагає грози, шквалу, блискавиць, очищення вогнем, коли хочете… Аби освітити шлях до переможного герцю своєму народові». Любиш Україну – зогнивай у таборах Та обвуглене тіло, виявлене на Тарасовій горі у Каневі, не сколихнуло Україну – у 1978 році вона ще не була готова до рішучих дій, та й, зрештою, про це тоді шепталися лише канівчани. Система доклала усіх зусиль, аби інформація про цей жертовний вчинок чоловіка-смолоскипа не просочилася у світ. 22 січня того року жодна людина не змогла потрапити на Чернечу гору – її оточили кадебешники й міліція. Для будівничих наддержави, «где так вольно дышит человек», це був шок… Україна Олексі Гірнику завжди боліла душевною раною, про що свідчить його життєвий шлях. Він, перший син усім’ї Миколи й Катерини, народився 28 березня 1912 року. Батько доклав усіх зусиль, аби дати йому освіту. А потім було військо польське. Тут Олекса не мовчав, бунтував. А коли до штабу потрапив неблагонадійний лист, «на килим» одразу викликали його. Капітан із дефензиви запитав: «Хто це писав: остогидла осоружна польська армія, хотів би змінити конфедератку на мазепинку? Чому мовчиш, хаме? Чого ти хочеш?» Хлопець відповів: «Хочу вмерти за Україну! Мені нічого не страшно». Капітан аж підскочив… А військовий трибунал згодом присудив йому «за пропаганду націоналізму» п’ять років тюрми. Через два роки, у вересні 1939-го, коли сюди прийшла Червона Армія, вийшов із холодних мурів. Та, як виявиться згодом, потрапив із пазурів одного ворога у самісіньку пащеку іншого, ще більш кровожерливого. 11 листопада Олекса відправився до Стрия зустрітися з друзями і побувати на відправі біля могили Січових Стрільців. Може, і вдалося б повернутися благополучно додому, але на вокзалі, зачувши лемент, вступився за польських жінок і дітей, яких прикладами заганяли у товарні вагони – такого тут ще ніколи не бачив. І його, як «защітніка ляхов», теж почали запихати у вагон. Олекса – навтьоки. За ним зграєю погналися московські зайди. Наздогнавши, побили і закинули в камеру. Суд, визнавши чекістські обвинувачення: «Гірник є членом націоналістичної організації, а отже, зрадником вітчизни», припаяв йому 8 років таборів. Ті роки остаточно викарбували непримиренність до імперського режиму. Його дух усе життя кріпився Тарасовим «Кобзарем», якого, хоч і знав напам’ять, не переставав читати. Шевченко для нього був символом нації. Його твори – українською ідеєю, що надихала до боротьби. «Чия мова – того й влада» Повернувшись у 1948 році до рідного дому, маму уже не застав – померла. На роботу політв’язня-націоналіста ніхто приймати не хотів. Місця на прабатьківській землі не було – її безцеремонно заселяли совєтські працівники, привезені з Московії. За якийсь час зумів прилаштуватися у Станіславі на цегельному заводі тягачем: запрягаючись у тяглові паси, возив з ранку до вечора візки з глиною. А жити треба було. У 36 років Олекса посватався до Кароліни Петраш, яка лише два тижні прожила з чоловіком. Його прибрали москалі, переодягнені у форму УПА. У 1953 році Гірник переїхав у Калуш. Туди його покликав швагро, греко-католицький священик, який був ще під пильнішим наглядом будівників комунізму. З ним і жили під одним дахом. Тут народилися його сини – Євген і Маркіян. Наболіле, а отже, найсокровенніше, обмірковував із сусідами Володимиром Долинкою, Касяном Величковичем, Василем Бойком. А ще мав друзів: хірурга райлікарні Йосипа Гаврилюка, юриста Йосипа Крушельницького та інженера Павла Терпака. – Але віри в те, що Україна пробудиться від сну, батько не втрачав ніколи, – каже син Євген, депутат Верховної Ради четвертого та п’ятого скликання, з яким зустрілась у Києві. – Він нам говорив про це не раз. Чесно кажучи, виховані в тій системі, не дуже сприймали його слова. Як і у багатьох тодішніх сім’ях, були подвійні стандарти: одне говорили в хаті, інше – між людьми. Нелегальної літератури не мали, лиш час від часу вуйко завозив на два дні якісь книги. Батько поводився завжди стримано, виважено і ніхто навіть не здогадувався, до чого він себе готує. Сімейних проблем не було. Працював після цегельного заводу обліковцем, інженером в будівельній організації і навіть обов’язки юриста якийсь час виконував. Тоді вже був на пенсії. В особистому плані проблем не мав. Я закінчив Львівський політехнічний інститут, працював у Калуші на хімічному заводі. Маркіян після математичного факультету Львівського університету продовжував наукову роботу, зараз викладає у Львівському торговому університеті. «Окупаційна влада боїться нашого єднання. Ручуся головою, здетонує в нації генетичний код княжої та козацької доби – від найлютішого гніту. День волі гряде. Згадаєте моє слово, – казав Олекса Касянові. – За Україну готовий хоч зараз умерти. Ось на батьковій та маминій могилі хрести поставлю – і тоді я вільний… Мені особисто нічого не потрібно, Україна лише…» У його тоні ніколи не було ні награної бравади, ні чванливості, ні фанфаризму, а розсудливість і біль – про це вже потім скажуть друзі. Чи згадає Україна свого героя у 100-річний ювілей? На Водохреще, коли вдома нікого не було, Олекса Гірник залишив записку: «Я поїхав у Львів. Не турбуйтеся, за день-два повернуся. До милого побачення. 19.01.1978 р.». Таким було прощання з рідними. Білет з Києва до Канева був на 19.00. 20 січня він ще попрощався з Києвом, про що свідчать знайдені тролейбусні талони, відвідав Святу Софію й Києво-Печерську Лавру – білети сюди теж залишилися. Чи не сповідався перед Богом, аби той простив його гріховну Голгофу – Чернечу кручу, куди, як на вівтар, ніс і душу, і тіло, виражаючи тим самим імперії свій протест. У Канів прибув о 22-й годині. Сумку, напхану листівками, три кілометри тягнув під гору в морозну, вітряну ніч. (Писав їх вручну не менше року. Для цього навіть зробив літню кухню, про «сховок» на її горищі ніхто й не здогадувався). Листівок мав п’ять видів, а ще… грудочку землі з Прикарпаття. Ходив поночі навкруги могили – мо’ сповідався й перед Кобзарем (віхола закінчилася о третій годині, а сліди Олекси Гірника проглядалися чітко). Розкидав листівки по всій кручі. Охорона з музею не висовувала й носа. Місце для спалення вибрав за метрів двадцять від Шевченкової могили. Вийняв привезену дволітрову каністру з бензином. Облив себе і черкнув запальничкою… Що було далі, можна лише уявити, на мить відчувши надлюдські муки. Він ще ступив кілька кроків до Тараса, обсипаючи сніг чорною сажею, і віткнув у груди пасічний ніж. Обвуглене тіло вранці виявив випадковий лижник. Тоді й здійнялося. Тарасову гору оточили кадебісти і міліціонери, покійника накрили брезентом. Найперше кинулися збирати листівки. Коли у спецкімнаті їх сортували і перераховували, Олександру Гнучкому, начальнику канівської міліції, вдалося кілька примірників заховати у кишеню (ще декілька викрав тутешній охоронець Крамаренко). А в Калуші вже повним ходом трусили Олексову хату. Рідні не могли збагнути, що сталося. Потім, протримавши півночі в КДБ, сказали, що згорів, потрапивши в автокатастрофу. Допитувалися, до кого їздив у Канів, – їм було невтямки, що саме на цьому святому місці забажав вмерти напередодні 60-ї річниці від Дня злуки. У рідних взяли підписку про нерозголошення інформації. І лише слідчий із Канева наодинці сказав нещасній жінці, що її чоловік згорів з невідомих причин на Чернечій горі. Навіть вибачився… За тілом чоловіка поїхала дружина Кароліна. Від того, що побачила, знепритомніла. Для покорченого, чорного тіла приготували ящик, але дружина привезла гарну домовину. Довелося викликати лікаря Михайла Іщенка, який підрізав сухожилля, аби тіло випростати. У 1991 році він першим розповість про українського «смолоскипа» в «Літературній Україні», а згодом видасть книжку про нашого національного Героя. Олекса, як і обіцяв, повернувся додому, лиш у труні. Вночі при закритих вікнах швагро відправив молебень, а син Євген відкрив труну, щоб попрощатися з рідною людиною. Зрозуміло, у день похорону Калуш заполонили кадебісти. Але людей це не стримало. Приїхали й земляки з Богородчан. Усі, хто тут зібрався, розуміли, що Олексу не просто так ховають у закритій труні при такій кількості наглядачів. Вже пізніше рідні виявлять тайник, а в ньому декілька листівок і останній лист дружині, написаний ще 6 січня… Про Олексу Гірника не згадували 13 років при імперії. І хто про нього згадує у незалежній Україні? Якби такі Олекси були у поляків, німців, французів – про них знав би увесь світ. Бо хіба у нас щось змінилося, окрім національних атрибутів? Мо’, оголосили цей рік роком Гірника, й Табачник звелів провести уроки пам’яті у школах? Мо’, чуємо українську пісню чи дивимося свої фільми? Більше того, беруться за історію. Знищене село, колиску нації, позбавляють шкіл і лікарень. Де ви, нинішні Гірники? Коли нарешті станете на шлях, освічений калузьким Смолоскипом, який згорів за усіх нас, щоб здобути ту волю, яка дарована нам самим Богом?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2012/04/03/spalyv-sebe-zarady-ukrajiny/
Листівка
Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. – 22 січня 1978 р. На знак протесту спалив себе Гірник Олекса із Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!
