Головна » 2013 » Серпень » 31 » Костянтин Ріттель-Кобилянський: «Колодяжне – це і є справжня Україна»
10:23
Костянтин Ріттель-Кобилянський: «Колодяжне – це і є справжня Україна»
Костянтин Ріттель-Кобилянський: «Колодяжне – це і є справжня Україна»
Він співає у найвідоміших театрах світу, а його баритону аплодує найвибагливіша публіка. У Європі його визнали найкращим виконавцем партії тореадора Ескамільйо в опері Бізе «Кармен». До того ж він – єдиний українець, удостоєний премії Європейського фонду культури.
Зірку оперної сцени і правнука Ольги Кобилянської – Костянтина Ріттеля-Кобилянського – ми зустріли в Колодяжному, на урочистостях із нагоди 100-річчя від дня смерті Лесі Українки. У вітальні «білого» Лесиного будиночку в той день знаменитий гість виконував вокальні твори на музику Штрауса та Рахманінова. Разом із віршами Гейне гості слухали і покладену на ноти поезію Лесі Українки. Оперний баритон співака в Колодяжному звучав під акомпанемент Лесиного роялю, на якому грала солістка Національного будинку органної та камерної музики, народна артистка України Наталія Свириденко.
– Як народилась ідея такого проекту? – цікавимось у Костянтина Ріттеля-Кобилянського одразу після завершення «Мистецької години».
– Для мене це не проект, а подія, – відповідає співак, дбайливо добираючи слова українською. – Я дуже вдячний, що запросили. І для мене велика радість бути сьогодні тут, у Колодяжному. Бо я вважаю, що для того, аби зрозуміти митця, треба обов’язково побувати там, де він творив. Ось за цим роялем колись сиділа й Леся Українка. І велика подяка та низький уклін тим людям, які зберегли цей інструмент до наших днів. Бо насправді вони – великі альтруїсти та справжні патріоти. Подумайте тільки: 1949 рік, післявоєнна епоха, заснування музею. Тоді, мабуть, були тисячі інших проблем... Але рояль зберегли. А згодом, уже в наші дні, вдихнули в інструмент друге життя. Так сталося, що до реставрації старовинного рояля Косачів безпосередньо причетна моя родичка – народна артистка України, професор і експерт-музикознавець Наталія Свириденко. Тому виступати тут для нас обох – велика честь. І взагалі, коли перебуваєш у Колодяжному, то починаєш розуміти, що саме це і є справжня Україна. Вона – у маленьких містах і селах. Бо саме там – справжня духовність.
Костянтин зізнається, що 17 років спілкування з російськомовною діаспорою в Німеччині таки даються взнаки. Співак називає українську мову рідною, хоча набагато вільніше спілкується англійською, італійською, іспанською, французькою та німецькою, не кажучи вже про російську. У його акторській кар’єрі – безліч виступів на кращих оперних сценах Європи та Америки. Та він щоразу з особливим трепетом їде в Україну, коли його запрошують. І не збирається міняти свій український паспорт.
– Я – класичний приклад «людини світу». Але чудово почуваюсь повсюди з українським паспортом. І не збираюсь його полишати. Бо мені важко уявити, що я колись прийду на Байкове кладовище, де спочивають мої рідні, уже як громадянин іншої країни. Я ніколи не буду німцем чи китайцем. Я завжди залишусь українцем. Бо коли я приїжджаю до Львова, то відчуваю, що вдома. Тут працювали мої батьки – Cвiтлана Кобилянська та Олександр Рiттель, їх і досі пам’ятають. Мама грала багато головних ролей у театрі імені М. Заньковецької. Не можна забувати, яка земля тебе народила і до якої нації ти належиш…
Костянтин зовні не схожий на оперного співака. Скоріше навпаки – такий собі «попсовий» типаж, зовні чимось схожий на Кіркорова. Носить сережку у вусі, стильно одягається. Проте, спілкуючись з ним, розумієш, що це людина з величезним багажем знань та життєвим досвідом. Об’їздив увесь світ, бачив багато міст, країн, людей… На пропозицію розповісти про себе, ввічливо відсилає нас до Інтернету (мовляв, кому це цікаво?). А сам із захопленням розповідає про тих, з ким довелося працювати, про дорогих та близьких його серцю людей:
– Якось 2001 року, коли я навчався в аспірантурі, до мого професора прийшов факс про те, що Фонд культури при Європарламенті просить прислати рекомендацію на «баритона з України». Вочевидь, вони десь почули мій спів. Лауреатами цього Фонду в різні роки були Вацлав Гавел, Пласідо Домінго, Хосе Карерас, Мстислав Ростропович, Пітер Устінов… і я – тоді ще ніхто. Номінантів представляв Сер Пітер Устінов. Найцікавіше, що після нагородження я забув забрати свій диплом – вийшов на сцену, заспівав і пішов. Для мене було честю співати для людей, яких раніше бачив тільки по телевізору. Наприклад, на бенкеті ми познайомилися з королевою Іспанії: жодної охорони, ми спілкувалися з нею, як давні приятелі.
Потім до мене підійшов Устінов (він тоді ще пересувався з паличкою), і ми з ним розмовляли хвилин сорок. І раптом я зрозумів, що, можливо, більше ніколи його не побачу. Але водночас було і таке відчуття, ніби ми знайомі все життя. Я йому про це сказав, а у відповідь почув таке: «Це тому, що ми з вами – люди з однієї ніші». А вже через деякий час мені зателефонувала його дружина із пропозицією приїхати до них додому, у Швейцарію. Я багато чому в нього навчився. З першого дня роботи він примусив мене перейти на «ти». Це досить традиційно на Заходi, коли люди починають спiльно працювати. В Устінова виникла ідея зробити таку собі композицію: листування Рахманінова з Горовцем, Купріним, деякими політиками, зі Сталіним (хоча той йому ніколи не відписував), долучивши фортепіаннi сюїти для двох роялів та романси для голосу з фортепiано. І ми почали працювати. Я навіть кілька разів ночував у його домі. Там море книг, музичних платiвок, але немає безумства антикваріату та розкошi. Вийшла така собі постановка із текстiв спогадiв із восьми сюїт для двох роялів та з 12 романсів Рахманінова, які я заспівав. Прем’єра відбулася в Цюріху, потім було ще кілька вистав – в Концерт-хаусі у Фрайнбурзі…
Взагалі, я не люблю митців, які за життя несуть себе на небеса. Знаєте, коли читаю про Моцарта чи Россіні, то розумію, що це були нормальні люди: любили жінок, поїсти... Просто паралельно вони були геніями. Я назавжди запам’ятав слова народного артиста СРСР Володимира Васильєва, який сказав мені: «Завжди пам’ятай: до нас були видатні виконавці. І після нас вони будуть. А ми – лише частина процесу». А я ще точно знаю, що є великі виконавці й за мого життя. Тому спокійно ставлюсь до всіляких нагород та титулів. Знаю одне: треба виходити на сцену та співати. Ось це найважливіше. А найцінніша нагорода – оплески глядачів та любов публіки. Це неможливо купити. У мене немає «зіркової хвороби», і я ще здатний до самоіронії. А це головне. Бо коли артист не відчуває іронії – це означає, що настав час замовляти «дошки». Сміялись над собою, наприклад, геніальний Ростропович чи той же Пітер Устінов. Взагалі, мені таланить у житті на друзів та приятелів. А ще пощастило з Батьківщиною. Бо знову повертаюсь до Колодяжного: коли такий музей бачиш у Києві – це одне. А коли тут, у поліській глибинці, то це зовсім інше. І спасибі усім, хто так трепетно береже пам’ять про Косачів та Лесю Українку впродовж десятиліть, допомагає музею. І спасибі за те, що запросили мене сюди. Всім добра, здоров’я і Божого благословення!
Ігор ЧАЙКА, Ковельський район Джерело: http://slovovolyni.com/ukr/polissja/9491/
