У дитинстві він мріяв бути листоношею, після школи – архітектором, а став журналістом, і нині добре знаний в нашому краї як Кость Волиняка. Феодосія Григоровича ми застали за робочим столом. Думали, він працює над черговою книгою, а господар грав у шахи з комп’ютером. Цій інтелектуальній грі його навчив батько ще в ранньому дитинстві. Можливо, захоплення шахами вплинуло на характер Феодосія Григоровича: спокійний, розважливий, розсудливий. Читати наш герой навчився ще у чотири роки. І з тих пір не тільки читає, але ще й пише. У студентські роки Феодосій Мандзюк заробляв на життя не руками, а головою: на замовлення ледачих заочників написав сім дипломних робіт і до сотні курсових. Таким чином збагатив марксистсько-ленінську філологію і себе, а податків і досі не заплатив. А ще він – автор понад 20 книг: дитячих, гумористичних, історико-краєзнавчих. Письменник заснував власне видавництво „Волинянин”. До ювілею підготував нову гумористичну книгу під назвою "Хапайте і читайте!” Ми не будемо переказувати його біографію. Сподіваємося, ювіляр і сам колись її напише – до наступної дати: веселіше та дотепніше. Пропонуємо лише кілька штрихів до портрету Костя Волиняки. – Добре відомо, що головний моральний стержень майбутнього життя закладається в дитинстві. Де воно пройшло і хто Ваші батьки? – Родом я з-під Берестечка, з історичної місцевості. Наше село – за кілька кілометрів від знаменитих "Козацьких могил”. Мої батьки – звичайні селяни. Мама працювала в колгоспі на буряках, і я часто допомагав. Батько – майстер на всі руки: був стельмахом, робив вози, брички, столярку і навіть меблі. Залишилася батьківська дубова шафа, яка ще сотні літ служитиме. Хоча він мав чотири класи польської школи, але багато читав, передплачував різноманітні видання. Я в дитинстві мріяв стати листоношею: це ж багато газет, які можна прочитати! А моїми першими іграшками були шахові фігури. Пам’ятаю, як вечорами до батька сходилися сусіди і грали в шахи. Дуже швидко і я навчився. І вже в шостому класі виступав за свій район на обласних змаганнях. – Ми знаємо, що одразу після школи Ви хотіли стати архітектором. Звідкіля у сільського хлопчини з’явилося таке бажання? – Я трохи вмів малювати. Але, думаю, це був неусвідомлений вибір. Два роки підряд намагався вступити на архітектурний факультет Львівської політехніки, але не склалося. Працював у колгоспі обліковцем, завклубом. Далі – два роки армії в тамбовських лісах при військовому училищі. Вже тоді зацікавився сучасною українською літературою. Під час служби передплачував "Літературну Україну” і журнал "Жовтень” (нині "Дзвін”). Писав вірші, але ніхто їх не друкував. Після армії збирався вступати на слов’янську філологію Львівського університету імені Івана Франка, але мене зманили на українську, оскільки там катастрофічно не вистачало хлопців. – Чи пам’ятаєте свою першу публікацію? – Це було відразу після армії. У горохівській районній газеті "Будівник комунізму” надрукував нарис про солдатську дружбу і армійську службу. Ще навчаючись на підготовчому відділенні університету, в журналі "Дніпро” опублікував рецензію на поетичну книгу тернопільського письменника Володимира Вихруща. Згодом став друкуватися у столичних газетах та журналах. На третьому курсі вийшла гумореска в журналі "Перець”. У ті часи в усіх виданнях платили пристойні гонорари. Щоправда, грошей не вистачало. Але у мене з однокурсниками було ще одне серйозне джерело заробітку. Писали на замовлення наукові роботи з української та російської філології. Дипломна тоді коштувала 70 рублів, а курсова – двадцять. – Працюючи журналістом, Ви багато написали різноманітних матеріалів. Яка публікація чи герой найбільше запам’яталися? – Таких публікацій набереться чимало, особливо коли працював власкором в газеті "Молодь України”. То прекрасний час, я був вільний у виборі тем, матеріалів. Особливий резонанс викликала серія публікацій в роки горбачовської перебудови про те, як рівненська міліція била людей. Скандал був грандіозний. Міліцейські генерали намагалися перешкодити, але газета з матеріалом таки вийшла. Розборки відбувалися на рівні ЦК комсомолу. Ще одна – про Волинську облспоживспілку (називалася "Синдром дефіциту”), зловживання у цій корумпованій структурі. – На початку 1990-х років на Волині виходила гумористично-сатирична газета "Нате”, яка була досить популярною. Як Ви стали Костем Волинякою? І що для Вас означають гумор і сатира? – У житті я не є таким гумористом, який на кожному кроці сипле жартами. Це просто іронічний погляд на світ, на себе. Так значно легше жити. Якщо до всього, що відбувається навколо нас, ставитися занадто серйозно, то можна вмерти. А ідею видавати сатиричну газету мені підказало видання "Зеркало”, яке виходило російською та польською мовами у Львові в кінці XIX століття. Захотілося створити щось подібне. Віктор Семенюк займався художнім оформленням, а я – змістом. Якось Василь Гей привіз з Білорусі книгу, її автор – Відьмак Лисогорський. Дотепні байки про те, як письменникам дали дачі і як вони їх на Лисій горі будують. Книга мені дуже сподобалася. І я спробував писати щось подібне, тільки з нашого місцевого життя. І потрібно було придумати якийсь псевдонім. А мене львівські колеги, коли у них бував, називали Волинякою. Залишалося придумати звучне і коротке ім’я, яке підказала дружина Світлана. Таким чином народився Кость Волиняка. – Як з гумориста Ви стали істориком? – Історія мене цікавила давно. Ще в дев’ятому класі хотів написати історію Берестечка. Згодом в газеті "Молодь України” втілювали проект "Замки, палаци, храми України”. А розпочалося з мого матеріалу про Луцький замок. Публікація про Успенський собор у Володимирі-Волинському переросла у книжку. До ювілею міста спільно з краєзнавцем Вальдемаром П’ясецьким підготували дослідження „Вулиці і майдани”. – Над чим зараз працюєте? – У роботі – п’ять проектів, серед яких: "Скульптурні пам’ятники Луцька” та "Старовинні храми Луцька”. Ще пишу сатиричний роман.
