Востаннє поетеса побувала на батьківському обійсті в Колодяжному в березні 1907 року. А посеред літа 1911 року, перебуваючи у грузинському Кутаїсі, Леся Українка робить своєрідну мандрівку на Волинь — створює чорновий варіант драми-феєрії «Лісова пісня». За «Лісовою піснею» написано оперу, створено балет, відзнято два художні фільми. А вперше світло рампи драма-феєрія побачила 22 листопада 1918 року в Київському драматичному театрі. «Зачарував мене сей образ на весь вік»
«Писала я її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла…, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, — от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила», — зізнавалася авторка світового шедевру в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року. «Лісову пісню» Леся Українка виношувала в своїй творчій уяві ще з дитячих літ. У листі до матері від 20 грудня 1911 року вона, зокрема, писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік». Валентина Оніщук, завідувачка сільської бібліотеки філіалу № 50 села Скулин, розповіла нам таке: — Наші, скулинецькі, працювали в родині Косачів у Колодяжному. А оскільки Олена Пчілка збирала фольклор, то дівчата розповіли їй про свого родича, дядька Лева, який знав багато пісень і легенд. Та й хворій Лесі лікарі рекомендували дихати повітрям, настояним на хвої. Отож Олена Пчілка повезла дітей у Скулин. А вже потім старожили розповідали, що їхали пани кіньми, у коней — дзвіночки, а в косах панянок — кольорові стрічки. То сільські жителі, особливо діти, бігли дивитися на цих мандрівників. При в’їзді у Скулин стояла криниця — біля неї Косачі напували коней. Кажуть, що в Нечимному літував з дядьком Левом його небіж Ярмилко, з яким подружилася майбутня авторка «Лісової пісні», і начебто саме він став прототипом образу Лукаша. Кілька років тому в Колодяжне приїхав верхи на конях з Кременця Роберто Гааб, внук Оксани Косач, молодшої сестри Лесі, зі своєю дочкою Еддою, які живуть у Швейцарії. Їх гостинно зустріли в Колодяжному і вони були дуже щасливі від того, що у волинському селі пам’ятають родину Косачів, зокрема його бабусю Оксану, доглядають могили. Тоді у нього навіть з’явилася думка останки всіх Косачів, розкиданих по світах, перепоховати у Колодяжному, щоб вони знайшли тут вічний спочинок. Але то не так є просто. Мати Лесі Олена Пчілка, відома письменниця того часу, докладала величезних зусиль, щоб прищепити синам і донькам любов до української мови, до української культури. Треба сказати, що батько Лесі — Петро Косач — українською мовою досконало не володів. Не шкодував грошей для видань творів і дружини, і Лесиних, офірував кошти і для різних культурних імпрез. Окрім того, Косачі дали п’ятьом дітям вищу освіту, а хворій Лесі — доволі дорогу приватну. Цікаво, що Косачі у своєму родинному маєтку любили частувати гостей варениками з картоплею, сиром, вишнями.
Нечимне потребує допомоги
Нині в урочищі Нечимному — заповідна територія. А перше літературно-мистецьке свято тут відбулося на початку 60-х років минулого століття. — Приїжджав сюди Максим Рильський, інші письменники, а студенти зі Львова зіграли на березі озера «Лісову пісню». Мені батько про це розповідав, — каже лісничий Скулинського лісництва ДП «Ковельське лісове господарство» Леонід Лисюк. — Вже десь з середини 80-х років озеро почало інтенсивно заростати. Особливо після того, як єгері висіяли так званий рис, який місцеві жителі чомусь називають китайським, щоб дикі качки мали де гніздуватися і виводити каченят. Торік, до речі, плеса майже не було. Цього року воно з’явилося, бо частіше дощі випадали. Та й лоза розростається, бо озеро істотно обміліло. Було тут раніше повно водяних білих лілій, а тепер вони майже зникли. — В урочищі Нечимному раніше містився невеличкий музейний філіал, присвячений історії написання драми-феєрії, — каже директор Ковельського спеціалізованого лісогосподарського акціонерного товариства «Тур» Петро Смаль. — Та він згорів у 90-х роках. І його треба було також відновлювати. Отож спільними зусиллями ми спорудили нове музейне приміщення. Тепер цілком зрозуміло, що Нечимне треба чистити. Бо за такого інтенсивного заростання через десять-п’ятнадцять років воно просто зникне. Місцеві жителі нам показували колишні береги озера, яке відкрилося перед зором Лесі Українки. Вони були на кількасот метрів заглиблені у ліс. Щороку на початку серпня оживають людським гомоном береги давнього озера. Ініціатором проведення поетичного свята «Лісова пісня» 2001 року стала обласна організація Національної спілки письменників України, яку в той час очолював відомий український поет Василь Гей. Відтоді на береги Нечимного з усіх усюд з’їжджаються шанувальники творчості Лесі Українки, юні поети і маститі літератори, фольклорні колективи, актори.
Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ Джерело: http://visnyk.lutsk.ua/2011/08/12/12287/
