Першокласники Луцької середньої школи №13 граються на вулиці під час великої перерви

фото: Роман ЖИЖАРА

Викладачі Луцької середньої школи N13 навчають першокласників у колишній панській стайні. На глиняних стінах мазанки павутиння тріщин. Випуклу стелю підпирають дерев’яні колоди. На перервах школярі граються на вулиці: двері до тісного коридору закривають задля їхньої безпеки. Батьки погрожують перевести учнів до інших навчальних закладів, адже цей може завалитися кожної миті.

Одноповерховий корпус початкових класів розташований на околиці Луцька поблизу автостради. Від легковиків і вантажівок деренчать шибки. Перед брамою зустрічаю директора школи Федора Рошкевича, 50 років. Він у темному костюмі з купою паперів у руках. Одразу показує глибокі тріщини на стінах.

— Коли їде вантажена фура, дрижить уся школа, — Рошкевич намагається перекричати гул машин. — Приміщення зліплене з глини та дерев’яної арматури. Без фундаменту. Донедавна всередині та зовні побілене синькою.

Освітяни отримали столітню хатину у спадок від польського пана, який 1897 року збудував тут маєток. Тримав стайню з худобою, конюшню і свинарник. Після Другої світової війни від садиби залишилася лише конюшня. Її так-сяк відремонтували й передали вчителям. 1963-го до школи прибудували спортзал. Іще через 30 років будівлю підмурували — почала осідати й осипатися. Згодом обвалилася частина даху. Після візиту санстанції школу тимчасово закрили.

— Хотіли перевести всіх 440 учнів до сусідньої восьмої школи, — каже директор Рошкевич. — Але ми добилися будівництва нової, унікальної в Союзі супершколи — з літнім садом, двома басейнами та профілакторієм. Устигли забити палі, потім будівництво заморозили. 1998 року таки звели невеликий цегляний корпус.

Приміщення капітальному ремонту не підлягає. Треба зносити — і крапка

До нового приміщення перейшли старшокласники. Учні 1–4 класів залишилися в колишній конюшні. Тут і досі сидять за партами 60 першокласників. Учні других і четвертів класів вчаться в другу зміну. Директор Рошкевич запрошує мене до мазанки. Відмикає ключем навісні замки на дверях аварійних кабінетів. У класах порожньо. Товсті балки підпирають вибілену стелю.

— Дах не витримує, починає валитися, — директор показує тріщини. — Ремонтуємо, але опуклість наступає на сусідні класи. Боїмося, аби не завалилася. Нещодавно санстанція опломбувала два з чотирьох кабінетів. А комунальники взагалі заборонили навчати дітей. Сказали, приміщення капітальному ремонту не підлягає. Треба зносити — і крапка. А куди мені першокласників посадити?

У школі бракує місця для парт. Кожен куток облаштований під клас для 35–40 дітей. Майже 40 педагогів змушені тулитися в тісній учительській.

Не дивно, що викладачі не хочуть позбуватися бодай кількох десятків рятівних метрів у аварійному будинку-мазанці. За словами директора, потрібно будувати ще один навчальний корпус, з’єднати його з цегляною школою та спортзалом. А на місці колишньої стайні звести їдальню з актовим залом. Федір Рошкевич уже підрахував — на добудову потрібно щонайменше 5 млн грн.

— Цього року мерія вперше пообіцяла допомогти. Але відразу попередила — коштів не вистачить. Місто не потягне тої будови, — зітхає директор, проводжаючи мене до брами.

Начальник відділу освіти Сергій Калуш запевнив, що влада вже шукає спонсорів для розбудови 13-ї школи, а мер Луцька особисто контролює вирішення проблеми.

— На позаминулій сесії міська рада вирішила звернутися по допомогу до Кабінету Міністрів, — коментує по телефону міський голова Богдан Шиба, 44 роки. — Депутати просять, аби нову школу будували за кошти державного, а не місцевого бюджету: місто не має в казні потрібних грошей.

За парканом школи N13 я нарахував близько 30 нововозведених котеджів. Підходжу до одного з обійсть, яке охороняють кілька здоровенних доберманів. На подвір’ї бавляться ляльками Барбі двоє дівчаток. Їхній батько заклопотано порається біля ”тойоти”. На запитання, в яку школу ходять діти, 38-річний Олександр Торовкін жартує:

— Їх і тут непогано кормлять, — сміється чоловік. — Якщо серйозно, то вчаться в четвертій школі-гімназії в центрі. Чому не в сусідній? Ми хотіли туди здати, але там місця не було. Кажуть, що й не буде.